Іван Антонович Єфремов - Алмазна труба

тон, в той час як велика частина поверхні мінералу продовжувала вилискувати холодною сталлю. Схвильований передчуттям догадки, яка ще не зародилась, я навів проміння освітлювача з денним світлом на етюд Озера гірських духів і побачив в скелях біля підніжжя конусоподібної гори відтінки кольорів, точно подібних до тільки що бачених під мікроскопом. Я спішно схопив важкі таблиці Шнейдерхена, і тут виявилось, що кольори з формулами… А втім, нема чого наводити тут самі формули. Скажу тільки, що для науки, яка вивчає руди різних металів і метали — мінераграфії — створені кольорові таблиці найтонших відтінків всіх можливих кольорів, яких нараховується біля семисот. Кожний з відтінків має своє позначення; сума відтінків складає формулу мінералу. От і виявилось, що фарби Чоросова в його змалюванні місцезнаходження гірських духів, за шнейдерхенівськими таблицями, точно відповідають відтінкам кіноварі в різних умовах освітлення, кутах падіння і всій іншій складній грі світла, що зветься в науці інтерференцією світлових хвиль. Таємниця озера Дени-Дер раптом стала для мене ясною. І я мимоволі здивувався: чому отака догадка не прийшла мені в голову давно, ще там, в горах Алтаю?

Я викликав по телефону таксі і незабаром вже під’їжджав до огорожі, за якою світилися великі вікна хімічної лабораторії. Мій знайомий, хімік і металург, був ще тут.

— А, сибірський ведмідь! — привітав він мене. — Чому завітали? Знову терміновий аналіз?

— Ні, Дмитре Михайловичу, я до вас по довідку. Що знаєте ви надзвичайного про ртуть?

— О, ртуть — метал такий надзвичайний, що книгу товсту написати можна!

— Ртуть кипить при трьохстах сімдесяти градусах, а при скількох вона випаровується?

— При будь-якій температурі, шановний інженере, за винятком сильного морозу.

— Виходить, летюча?

— Надзвичайно летюча для своєї питомої ваги.

— Ще запитання: ртутна пара сама світиться чи ні і яким світлом?

— Сама не світиться, але іноді, при великій концентрації світла, яке проходить, дає синьо-зелений відтінок. В розрідженому повітрі при електричних розрядах світиться зеленувато-білим світлом.

— Все ясно! Велике спасибі, любий!

— Стривайте, ви куди? Поясніть, в чім справа, — спробував затримати мене хімік, але так і не одержав від мене відповіді.

Через п’ять хвилин таксі привезло мене до будинку мого лікаря. З заклопотаним виглядом добрий старик вийшов в прихожу, впізнавши мій голос:

— Що трапилось? Знову серце пустує?

— Ні, все гаразд! Я на хвилинку. Скажіть, які основні симптоми отруєння ртутним паром?

— Мм… взагалі ртуттю — зараз подивлюсь… Заходьте.

— Та ні, я на хвилиночку…. Подивіться швидше, дорогий Павле Миколайовичу.

Старик пішов у кабінет і через хвилину вийшов до мене з розкритою книгою в руці:

— От бачите, пара ртуті: падіння кров’яного тиску, сильне збудження психіки, часте, переривчасте дихання, а далі смерть від паралічу серця.

— От це чудово! — мимоволі скрикнув я.

— Що чудово? — здивувався лікар. — Така смерть?..

Тепер я був певен, що весь хід моїх думок, безумовно, вірний. Як тільки я повернувся додому, я відразу ж подзвонив по телефону начальникові свого главку і сказав, що в інтересах нашої роботи я негайно повинен їхати на Алтай. Я попросив відпустити зі мною Красуліна, молодого дипломника, фізична сила і добра голова якого були дуже потрібні мені при моєму все ще хворобливому стані.

В кінці травня вже можна було безперешкодно досягти озера. Саме в цей час я вийшов з селища Іня на Чуйському тракті з Красуліним і двома досвідченими робітниками-тайговиками.

Я пам’ятав всі поради художника про шлях, що ми мали пройти, а крім того в боковій кишені у мене лежала стара розтріпана записна книжка, в яку я записав в свій час зі слів Чоросова докладний маршрут.

Коли мій маленький загін розставив ввечері палатку в усті долини, проти схожої на вила сухої модрини, я не без хвилювання відчув, що завтра ствердиться вірність моїх припущень. Красуліну передалось моє хвилювання, і він підсів до мене на горбик, де я сидів, задумливо споглядаючи рогату модрину.

— Володимире Євгеновичу, — тихо почав він, — пам’ятаєте, ви обіцяли розповісти про мету нашої подорожі, коли потрапимо в гори…

— Я маю надію, Боря, не пізніше, ніж завтра, виявити велике родовище ртуті, — можливо, частково самородної, — сказав я. — Завтра побачимо, правий я чи ні. Ви знаєте, що ртуть зустрічається частіше в своїх родовищах в розсіяному вигляді, в малих концентраціях. Велике родовище з багатою наявністю ртуті відомо тільки одне в світі — це…

— Альмадена в Іспанії, — сказав Красулін.

— Так, вже багато віків Альмадена постачає ртуть півсвіту. Одного разу там навіть було знайдено малюсіньке озеро чистої ртуті. Краплі ртуті і до цього часу стікають в рудниках Альмадени. Так ось я й сподіваюся знайти тут щось подібне… Що там цілі скелі майже цілком складаються з кіноварі, в цьому я впевнений, якщо тільки…

— Але, Володимире Євгеновичу, якщо ми знайдемо таке родовище — це переворот у всій ртутній економіці!

— Авжеж, любий! Ртуть — це найважливіший метал медицини і війни. Ну, а тепер спати! Завтра встанемо, коли буде ще темно. Здається, день буде хмарний, а нам цього й треба.

— Чому саме важливий хмарний день? — спитав Красулін.

— Тому, що я не хочу отруїти всіх вас та й самому отруїтись. Пара ртуті — не жарт… Безумовно, що відкриття цього родовища затрималось на сотні років саме з-за згубних властивостей ртутної пари. Завтра ми поборемося з гірськими духами, а там побачимо…

Серпанок рожевого туману оповив гори. В долині посутеніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому нам промінні сонця. Потім і вони погасли. Я все ще сидів, курячи коло багаття, але кінець кінцем подолав своє хвилювання і ліг спати.

Всі події наступного дня запам’ятались мені чомусь уривками.

Ясно врізалося в пам’ять велике, зовсім плоске дно долини між третім і четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом моховитого болота, де не було жодного деревця, і тільки на краях