Іван Антонович Єфремов - Алмазна труба

ландшафту швидко тьмяніли. Одухотворена і безстрасна краса озера змінилась сумною похмурістю, червоні відблиски на місці танцю привидів погасли, і лише темні, дикі скелі чорніли там під плямами снігу. Важке дихання з посвистом виривалось з моїх грудей, коли я, борючись з занепадом сили і важкістю, що давила мене, повернувся плечима до озера. Шлях до того місця, де, за домовленістю, чекали мене мої провідники, що відмовилися йти на Дени-Дер, я пройшов як у туманному сні. Гори хиталися переді мною, приступи страшенного блювання доводили мене до повного знесилення. Часом я падав і довго не міг піднятись. Як я добрався до озера, де чекали мене провідники, не пам’ятаю, та це й байдуже, головне те, що прив’язаний на спині ящик з етюдами уцілів.

«Однак ти загинеш, Чорос, — тоном безпристрасного спостерігача зауважив старший провідник, побачивши мій стан: — Слина тече…»

Я не вмер, як бачите, але довгий час почував себе дуже погано. Якась млявість і притуплення зору заважали жити й працювати. Велику картину «Дени-Дер» я намалював тільки через рік, а цю викінчував поволі, коли одужав. Правду про озеро Дени-Дер і гірських духів, що жили там, я узнав шляхом тяжких страждань…

Чоросов замовк, потираючи зморшкуваті руки. Через густий перепліт великого вікна виднілись освітлені смуги хмар над вершинами гір, а внизу стелилась по полях присмеркова імла. Дуже зацікавлений розповіддю про духів озера Дени-Дер, я не мав підстави не вірити художникові, але в той же час не міг підшукати ніякого пояснення для чудових явищ, що відбились у фарбах на його картині…

Ми перейшли в їдальню. Яскрава лампа-блискавка над столом розігнала тінь нереального, навіяну розповіддю художника. Але я не стерпів і спитав його, як розшукати Озеро гірських духів на випадок, якщо б мені ще раз трапилася можливість побувати в тих місцях.

— Ага, захопило вас це озеро! — усміхнувся Чоросов.

Я вийняв з польової сумки книжку, олівець і приготувався записувати.

— Це місце в Катунському хребті, на його східному кінці. Долину Аргута знаєте? Це — глибока ущелина між Чуйським і Катунським білками. Внизу воно непрохідне, обійдете його боком. Верст з сорок вверх по Аргуту від його гирла, справа по течії, виходить річка Юнеур. Це місце помітно тому, що Аргут робить тут коліно, і гирло Юнеура виходить на широке плоске місце. Від його гирла підете ще вверх по Аргуту лівим берегом, — вважайте, так верст з шість, — і тут, справа по ходу, вийде невелике джерело, чи річка, якщо хочете. Річка невелика, але долина дуже широка і глибоко заходить в Катунський хребет. От цією долиною вам і їхати. Місце сухе, будуть модрини великі, крислаті. Коли підніметесь високо, побачите великий крутий поріг, з нього водоспад маленький, і тут долина поверне праворуч. Дно буде зовсім плоске й широке, і на ньому ланцюг п’яти озер, одне від одного — де з півверсти, де з версту. Останнє, п’яте озеро, де скелі замикаються, і буде Дени-Дер. От і все. Ага, згадав, добра прикмета! В гирлі джерела, куди завертатимете з Аргута, є невеличке болітце. На краю його, ліворуч, стояла величезна суха модрина без гілок, з подвійною вершиною, немов чортові вила…

Я записав вказівки Чоросова.

Вранці я переглядав роботи художника. Запам’яталось кілька чарівних етюдів, але жодного не можна було порівняти з «Дени-Дер». Я не наважився натякнути на можливість придбання цієї картини при моїх дуже скромних коштах. Я купив два начерки снігових гір — на світанку і заході, та ще одержав в подарунок маленький малюнок пером, що зображав мої улюблені модрини — з глибоким знанням характеру дерева. На прощання Чоросов сказав мені:

— Бачу, як ви до «Дени-Дер» придивляєтесь. Але цю вам подарувати не можу. Я подарую вам етюд, намальований мною на озері. Тільки, — він трохи помовчав, — це вже після того, як умру; зараз мені розстатися з ним важко… Не журіться, це буде незабаром… Вам перешлють, — серйозно, зі своєю байдужістю, що так бентежила, додав художник.

Побажавши Чоросову довгого життя, а собі скорої зустрічі з ним, я сів на коня, і доля, як виявилось, назавжди роз’єднала нас.

Я не скоро знову попав на Алтай. Чотири роки пройшли в напруженій праці, а на п’ятий я тимчасово вибув із строю. Жорстокий ревматизм — професійна хвороба тайговиків — на півроку звалила мене, а потім довелось возитись з ослаблим серцем.

Я тікав від нудьги й неробства з південного курорту в похмурий, але милий Ленінград. За пропозицією главку я зайнявся ртутним родовищем Сефідкану в Середній Азії. В сонячній суші Туркестану я сподівався вигнати хворобу, що мучила мене, й вернутись до сумовитої дикості півночі, яка назавжди заполонила мою душу.

В цій прив’язаності я був найнуднішим однолюбом, і, позбавлений можливості поринути в безлюдні простори, я часом боровся з приступами гострої туги за Сибіром.

Одного весіннього вечора, коли я сидів за мікроскопом у себе дома, принесли посилку, яка більше засмутила ніж обрадувала мене. В плоскому ящику з гладких кедрових дощок лежав етюд «Дени-Дер», на знак того, що художник Чоросов закінчив своє трудове життя. Досить було мені побачити знову Озеро гірських духів, як на мене наринули спогади про розповідь Чоросова. Далека й неприступна краса Дени-Дер наповнила мене якимсь тривожним сумом. Намагаючись розважити себе працею, я встановив під мікроскопом новий шліф рудної породи з Сефідкану. Звиклою рукою я спустив тубус гвинтом кремальєри, настроїв фокус мікрометром і заглибився у вивчення послідовності кристалізації ртутної руди. Шліф — відполірована пластинка породи — являв собою майже чисту кіновар, і з його вивченням справа не ладилась. Тонкі відтінки кольорів, відбиті від шліфу, приховувались електричним світлом. Я замінив опак-ілюмінатор сільверманнівським для косого освітлення й увімкнув лампу денного світла — чудову видумку, що заміняє сонце в звуженому світі мікроскопа… Етюд Озера гірських духів все ще стояв перед моїм внутрішнім зором, і я спочатку навіть не здивувався, побачивши в мікроскопі криваво-червоні відблиски на фоні голубуватої сталі, що так захопили мене в свій час на картині Чоросова. Секундою пізніше до моєї свідомості дійшло, що я дивлюся не на картину, а спостерігаю внутрішні рефлекси ртутної руди. Я повернув столик мікроскопа, І криваво-червоні відблиски замиготіли, затухаючи чи переходячи в більш глибокий, коричнювато-червоний