Леонід Михайлович Тендюк - Альбатрос — блукач морів

за двадцять верст. Чорноджерельний виселок був там, зараз, кажуть, Робітничим зветься. У лісі жив, тільки в неділю, бувало, приходив додому. Яке то життя! В лісі — гидь, здичавіння, а у виселок прийдеш — пиятика, мордобій жандармський… Під ружо поставили мене. Японець напав тоді на Росію. В Порт-Артурі був, на Електричній скелі, артилеристом. Олександр Степанов у своєму романі «Порт-Артур» гарно описав нашу батарею, про командира мого, Борейка, розповів. Багато наших полягло тоді, а я в полон попав. Під Осакою у в’язниці тримали росіян.

І замиготіли роки й десятиліття.

— На Хоккайдо переїхав — хоч трохи ближче до рідного берега. Японці добре до мене ставилися, рибу я з ними ловив. Про Радянський Союз нічого не знав, бо не можна було про це говорити. А тільки мої японські товариші розповідали: усе те, що пишуть про мою батьківщину газети, — брехня. Траплялися і серед них, правда, злі люди. От хоча б і Ояхасі. У війну він був поліцаєм. Завжди розпитував мене про Росію. Співчував. Тепер він начальник іноземного відділу жандармерії в Кобе. Теж завжди цікавиться, що мені пишуть з батьківщини. А тільки я розкусив його, хто він.

Коли ми прощалися, дружина емігранта мовила:

— Ночі не було, щоб не думали про рідну землю. Лягали і вставали з думкою про неї. «Ми помилялися. Ми стратили життя на чужині. Якщо можна, пробач, Батьківщино, і дозволь хоч померти під твоїми березами».

Так написав у листі до Президії Верховної Ради СРСР дев’яностолітній скиталець.

У глухому закутку бухти, на схилах високих гір, що оточують Нагасакі, кількома рядами сірих надгробних брил розкинулось кладовище. Хтось давно посадив тут берізки, і вони розрослися кучеряво. І повіяло рідним, найдорожчим — отчою землею.

Батьківщино, як далеко закинула доля твоїх синів!

Чи, може, це легенда? А тільки легендарне тісно переплелося з дійсністю.

На рейді стоїть «Витязь» — мій голубий корабель. Кораблі — естафета віків, символ діяння людського. Ми віддаємо людям серця свої й міць, а потім, як зорі, згасаєм.

Скільки вас було, моїх побратимів-матросів на борту цих кораблів! Російський корвет «Витязь», легендарна «Аврора», броненосець «Орел». З дитинства знайомі ймення. І нині на далекій чужині зустрівся я з вашими хлопцями-матросами, легендарні кораблі!

Йду від могили до імогили. Читаю: «Ескадренного броненосца «Орел» минер Петр Субботин. Скончался 3-го апреля 1906 года». Далі на кам’яній брилі: «Крейсера 1-го ранга «Аврора» матрос 1-й статьи Архип Григорьевич Бубелло. Скончался 27-го мая 1905 года».

Це — учасники Цусімського бою. Скільки тут їх, нездоланних! Матроси, каноніри, кочегари… Після падіння Порт-Артура сотні росіян перебували в полоні. Багато з них, як і ці матроси з «Орла» й «Аврори», так ніколи і не повернулися до рідного берега… Щемливе почуття стисло серце. Подумав: «Якщо доведеться побачити могилу фараона чи іншого владики, перед нею я не занімію в мовчанні і рука моя не покладе росяні квіти…»

А тут я стрепенувся, вражений. Павло Кононов, Василь Долгополов, Якір Іванов — мої побратими, матроси, які плавали колись на російському корветі «Витязь», поховані тут у 1872 році. І я поклав на сірий холодний граніт жмуток росяних гвоздик.

Там, унизу, багатоголосою незрозумілою мовою вирувало чуже місто, а білі берези, схилившись над могилами синів батьківщини моєї, шептали їм ласкаве й вічне.

ШТОРМ

Ці землі були вже далекою чужиною — острови, ієрогліфами розсипані з півночі на південь по незайманій сторінці океану… І потім довго ще, як залишили Нагасакі, вчувався мені журливий шепіт беріз над могилами російських моряків. Невесело думав я про земляків, котрим не судилося повернутися на батьківщину. А пісня про море, що «розкинулось широко», яку наспівував хтось на палубі, підсилила мою тугу — ніби камінь ліг на душу.

Японія зосталася десь збоку, ліворуч. Хлюпотів стрічний легковій. Дотик його крил був лоскотливо-ніжний, пестливий. Та навіть цю ласку я не сприймав, внутрішньо протестуючи проти неї. Око не тішили в серпанку блакиті далина ані казкової зваби острови, як це буває, коли стрічаєшся з невідомими краями. «Що людині потрібно ще? Такі моря, обрії такі!» — прискіпувався я сам до себе і не знаходив розради. Та даремне я ламав голову — розгадка настрою знайшлася. Подумки на якусь долю секунди майнуло з-поміж численних пригод і епізодів плавби: трюм, у кутку холодильника лапате деревце. Якось після вахти, коли я порався у трюмі, побачив непримітну, з краплинками загуслої смоли ялинку. Вирушаючи в далеке плавання, моряки взяли її, щоб десь на чужині, як настане Новий рік, влаштувати свято.

Запах хвої, іскристі крижинки на смарагдових гілках…

— Для когось вона, красуня ця, — мовив Касянович, що завітав до трюму, — може, всього лиш голяк, яким підмітають палубу, а нам, чий корінь наміцно в землі, то життєдайне деревце. Принаймні для мене ялинка — і радість і смуток. Ось і тепер серед моря-океану відчуваю в ній пахощі трав.

Я його тоді вислухав, не надавши словам тим значення. Забувся про них. Та підсвідомо почуте воркувало в мені, як воркує струмок, невгамовно й настирно, десь під кіркою березневого снігу. Звичайно, що й струн моєї душі торкнулося це почуття. «Витязь» поминув південні ворота Японії — острови Токара і вийшов у Тихий океан. Стрілка компаса показувала 90°, себто ми простували на схід. Я стояв на палубі. Підшкіпер з боцманом упрівали біля трюму, силкуючись задубілим брезентом зачохлити люк. Кілька океанологів-бороданів стояли на кормі, розглядаючи хвилі. Ці юні «дідусі», які стрічаються частенько й на суходолі, мабуть, новачки, вперше на морі, бо тільки посміхалися глузливо, спостерігаючи, як інші працюють, — жоден не кинувся допомогти, аж поки хтось із містка не гукнув:

— Так не годиться, хлопці! На морі один за всіх, усі — за одного.

Совість заговорила в бороданів. Зачувши звернені до них слова, всі кинулися до трюму, і за хвилину люк було задраєно.

Звечоріло. Десь із темряви викотився місяць — вогниста повінь хлюпнула довкола. Здавалося, місяць переходить її вбрід. Багатоликий, незвичний місяць, що