Андрій Валентинов - Овернський клірик

— Воістину так, Ваше Високопреосвященство.

Це вигадав наш пріор — отець Ерве. Старому стало легше в цих місцях, і він увірував у цілющість тутешніх джерел. Ніхто не став сперечатися. Отець Сугерій, котрий завжди дивився у корінь, розпорядився старанно поширити чутки про це диво, а заразом упорядкувати стару каплицю, чекаючи на прочан.

— До вечірні ми трохи запізнилися, проте, гадаю, її все ж таки слід відслужити… Втім, спершу поговорімо.

Кардинальський почет уже зайняв каплицю, діловито оглядаючи всі закутки. Цікаво, що вони там шукають? Гадають, що десь там причаївся асасин із кривим кинджалом? Або ж ми заховали про такий випадок гадюку у вівтарі?

Кардинал доброзичливо кивнув мені, запрошуючи стати ліворуч. Праворуч прилаштувався височенний здоровань із похмурою фізіономією. Мені раптом здалося, що під ризою в нього заховано кинджал. Цього не могло бути, але кинджал чомусь уявився мені так, немов я побачив його на власні очі — в темних піхвах, із найкращої дамаської сталі, з невеличким золотим кільцем на руків’ї…

Ми неквапом рушили стежкою, що вела до зруйнованих ще в давні роки воріт. Старий граф де Корбей потрудився добряче — від них залишилися тільки підвалини кам’яних стовпів.

— Ви одержали мою відповідь, брате Гільйоме? Я відіслав її ще три місяці тому.

— Одержав, Ваше Високопреосвященство. І прочитав з усією увагою та шанобливістю.

Ми листувалися вже кілька років. Прочитавши мою книгу, Орсіні відразу ж звинуватив мене в усіх смертних гріхах, а заразом — у «замаху на єресь». Я не втримався — й відповів. Тоді він написав мені особисто…

— Дуже хотілося б поговорити. Боюся, на пергаменті я не завжди висловлююся точно… До речі, брате Гільйоме, ви самі вирішили сховатися тут чи це ідея отця Сугерія?

— Сховатися? — я зобразив на обличчі найбільший подив і навіть зупинився, розвівши руками. — Ваше Високопреосвященство! Я лише скромний чернець, посланий нашим високовченим і вельмишановним абатом на риболовлю.

— Так…

Усмішка зникла, темні очі зблиснули.

— Брате Гільйоме! Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною настільки ж відверті, як і я з вами. Або принаймні настільки, наскільки ви відверті в своїй полеміці.

Я мовчав і намагався дивитися вбік — туди, де над далеким лісом неквапливо опускалася ледь помітна хмаринка нічного туману. Вогкість — напевне, єдиний недолік цих місць…

— Ви — не скромний чернець, брате Гільйоме. Я не кажу про те, що ви захистили дисертацію в Болоньї, написали відомий усьому християнському світу трактат і є правою рукою вельмишановного отця Сугерія. Якщо не помиляюся, він ладнає вас у пріори.

Орсіні не помилявся. Місяць тому, коли отець Ерве вкотре серйозно занедужав, абат говорив зі мною про це. Очевидно, нашу тиху розмову було почуто далеко за стінами Сен-Дені.

— У нас багато спільного, брате Гільйоме. Я — князівського роду, нащадок римських патриціїв. Ви колись мали ім’я графа Андре де Ту… Ви — хрестоносець, вас посвятили в лицарі біля Гробу Господнього…

— Це було давно, — не витримав я. — Відтоді багато що змінилося. Якщо ви хочете розмову на рівних — вдягніть на мене червоний капелюх!

У відповідь почувся сміх — веселий, щирий.

— Отак краще! Боятися мене немає сенсу — адже на цій землі, в Королівстві Французькому, нині я — голос Його Святості і його воля. Я можу закрити Сен-Дені, накласти інтердикт на всі Галльські діоцези…

— І тому вас не потрібно боятися, — знову не втримався я.

— Певна річ! — цього разу він не сміявся. — Я можу легко відправити на вогнище мого давнього опонента, звинувативши його в скотолозтві або шпигунстві на користь Єгипетського султана. Але, брате Гільйоме, ви ж розумна людина…

Договорювати він не став, але я зрозумів.

Його Високопреосвященство натякав на свою об’єктивність. Між нами вже багато років триває наукова суперечка — не більше.

— І все ж таки ви звинуватили мене в єресі.

— Можете додати «Ваше Високопреосвященство», — на його обличчі знов була усмішка. — Прозвучить страшніше. Брате Гільйоме! Я ніколи не звинувачував вас у єресі! Я лише відзначив, що деякі погляди, які ви наводите у вашій праці… Не ваші власні! Йдеться про деяких тлумачів Святого Іринея, на яких ви посилаєтеся… Так от, ці погляди справді можуть бути трактовані, як замах на єресь. Уловлюєте різницю?

— Уловлюю, — погодився я. — Проте в декого негаразд зі слухом. Іноді досить одного слова «єресь».

Він зітхнув.

— Дика Галлія! Схоже, я справді погарячкував. Бачить Всевишній, мені не хотілося завдавати вам неприємностей, брате Гільйоме. Інша річ, я категорично не згодний з багатьма положеннями, які ви із завзяттям, гідним кращого застосування, захищаєте й далі…

Я злякався, що зараз він порине в міркування про тлумачення деяких найцікавіших висловлювань Іринея Ліонського, але Орсіні й сам зрозумів, що говорити про це зараз не час. Він знов усміхнувся:

— Отже, ви вирішили сховатися…

— Не я, — моя усмішка вийшла, здається, не менш щирою. — Отець Сугерій у своїй невиреченій мудрості вирішив відіслати мене на якийсь час порибалити. Втім, я не заперечував…

Орсіні кивнув.

— Отець Сугерій мудрий… До речі, ці юнаки — П’єр та Ансельм — хто вони?

Я знизав плечима.

— П’єр — з Нормандії. У Сен-Дені вже років із десять, мріє стати священиком. Я допомагаю йому з латиною. Брат Ансельм — з Італії, у Сен-Дені недавно. Про нього я знаю мало…

Кардинал замислився.

— Найгірший і найкращий учні вашої школи? Я не помилився?

Він не помилився. Якщо йому не повідомили все заздалегідь, то мій опонент доволі спостережливий.