Олексій Якович Огульчанський - Скарб Солоного лиману

Вже на пляжі я глянув на приятеля і не впізнав його: він ішов, наче борошном притрушений. Таким був і я: недарма люди цей лиман Солоним назвали…

Коли прибули в село, одразу побігли до колгоспного ставка скупатися, не йти ж було додому в такому вигляді.

До кінця того дня прикрості не полишали мене. Начебто все було гаразд. Я прийшов додому надвечір. Незабаром повернулися з роботи татко й мама. Ми повечеряли. Потому я зачинився у своїй кімнатці і став роздивлятися комах, яких наловив біля Солоного лиману. Сподобалося мені кілька великих рудих ос. Зненацька я надибав у кишені якийсь пакуночок і одразу згадав: це ж Ірвик під Вербохмарою набрав якогось чудернацького піску. Я висипав пісок серед столу: піщинки чомусь були чорні й не кругленькі, а довгасті.

Від них чимсь тхнуло.

— Фу, гидота! — промимрив я, вкладаючись спати. Серед ночі мене наче хто в бік штовхнув. Я відкрив очі й отетерів: на моєму столі палахкотіло блакитне полум´я. Може, сниться? Я поспіхом протер очі, але вогонь не згас. Прожогом зіскочив з ліжка, зачепився за стілець, збив щось зі столу. На шарварок вбігли батьки й увімкнули світло. Я здивувався — вогники одразу згасли.

— Синочку, що трапилося?!

— Пожежа!

— Де?

— На столі!

Рідні чомусь кинулися не до столу, а до мене й почали гарячково обмацувати та вислуховувати мене.

— Жару начебто немає. Заспокойся, синочку, спи, — лагідно посміхнулася мамуся.

Ранком я чув, як за дверима мама сказала батькові:

— Не знаю, що коїться з нашим малим. Ганяє цілий день, а тоді — маєш клопіт. Не знаю, що мені з ним і робити.

— По-моєму, немає підстав хвилюватися, — сказав батько. — Хоча Сергійко хлопець справді трохи вразливий. Знаєш, не давай ти йому біля телевізора стирчати. Краще хай гасає за своїми комахами, а підросте, до керма привчатиму.

Мій батько шоферував.

Я нікому не розповів про пожежу на моєму столі. Ще на сміх піднімуть або скажуть: «Ну й вигадник, не гірше за барона Мюнхаузена бреше…»

За кілька днів ми знову були у Вербохмарі. Ірвик так само збирав ґрунти, а от я цього разу до вечора полював за реп´яхами.

…Проводжаючи нас до Солоного лиману, Іван Дем´янович навіщось приніс великі кудлаті панчохи.

— Візьми, Сергійку, і перетвори їх на цікавий експонат шкільної колекції, — подав панчохи мені.

Я подивився на свого вчителя і, не розуміючи, стенув плечима…

— Що, не розумієш? — посміхнувся він. — Доведеться пояснити. Гасаючи у цих панчохах бур´янами, ти збереш велику і дуже цікаву колекцію шпичкарів нашого краю. Знаєш, є такі рослини, які чіпляються до одягу спеціальними шпичаками.

Іван Дем´янович ще дав мені конверт із такою адресою: «Єгерю дядькові Карпу — господарю Очеретяного озера».

— Візьми цього листа. Може, знадобиться, — сказав він на прощання.

Оце так став я збирачем реп´яшків!

Мені пригадалася ця розмова, коли ввечері першого дня я ледве стягнув зі своїх кедів величезні панчохи. Скільки ж то шпичкастих зернят — і яких! — побажало кататися на моїх ногах! Тут були великі й зовсім дрібненькі реп´яшки. Суцільним коржем обліпили вони панчохи, перетворивши їх на справжнісінькі повстянки. Незабаром повернувся й Ірвик.

Ми повечеряли, поклали кульок медовиків точнісінько там, де й минулого разу, і полягали спати. Кілька хвилин я лежав горілиць, підклавши руки під голову, і слухав, як десь у темряві тривожно шелестять верби. Непомітно заснув. Прокинувся серед ночі від грізного гуркоту: здавалося, Вербохмару атакувала величезна зграя якихось чудовиськ. Щохвилини той гуркіт дужчав, а згодом застогнали й верби.

— Що то? — прокинувся Ірвик.

— Вітрюган!

— А… вітер, — сонливо промимрив він і знову заснув.

Лише кілька хвилин шаленів буревій і враз ущух.

Уранці, розплющивши очі, я прислухався, але ніхто не пищав… Невже я такий нещасливий, і нічний метелик більше не потрапить у пастку? Обережно підійшов я до пакуночка з медовиками й одразу помітив, що хтось таки господарює у кульочку: він помітно ворушився.

— Ускочив! Давай сачок! — крикнув я, схопив медовики і кинувся з дупла.

І ось ми стоїмо під вербою. Урочиста хвилина. Я тримаю кульок, у якому хтось пручається, а поруч стоїть Ірвик із сачком, готовий кинутись на здобич.

— Давай, труси! — скомандував він.

Я що є сили трясонув пакунок. На пісок упало мишенятко завбільшки з джмеля і шмигонуло у бур´яни. Отакої! Кілька хвилин ми стояли, ошелешені невдачею. А коли озирнулися, то побачили, скільки лиха накоїв нічний вітрюган. Увесь простір навколо Вербохмари був