Віктор Семенович Близнюк - Древляни

Лугом плентається, метляючи жовтими полотняними рукавами. Суне до Грицая, бо їхню криницю замулило. Ну йдеш пити, то йди собі, хіба жалко води, криницю обклав камінцями, б’є джерело аж зі споду, пий — і хочеться пити, та коли йдеш, не розкидай же покосів. Чмир, зачмирений, став проти косаря, пошкріб п’ятірнею волохату потилицю.

— Дядьку! Що це з вами?

— А що?

— Спину й руки поприщило.

— Мо’, кропива вжалила?

— Еге ж. А не Марфа болячку принесла? Ото вона з басарабами вештається в лісі, а в них, кажуть, хвороба якась летюча.

Чмир думав чи не думав, бовкнув та й поплівся до дармової води. А Грицай дихнув — не видихне: креснуло копитом під груди. Що він ляпнув, той Чмир? За Марфу?.. Батько ж гадав, як лучче: хай дочка послужить куховаркою в лісорубській артілі, буде копійка до скрині. І свати, слава богу, траплялися, і дівка в пошані ходила. А воно, бач, як обернулося: мов та мошкара, з темних кутків полізли чутки. Мовляв, сякі-такі цигани, всі порчені, всі лайдаки, з ножами пристають до стрічних, воно ж ліс, діло темне, а дівка одна між них.

Грицай поплював на клепані долоні, глянув на сонце — повернуло з обіду, і з серцем наліг на косу. Та одразу ж відчув: сила вихлюпнулася з рук, вдарила в голову, в гарячі думки. Він шморгає косою, а в очах той ліс, та ножі, та вереск дівочий… Га, ляпнув парубійко: поприщило. Воно й справді наче стягує шкіру, і шилом під лопатки — штрик! штрик! — аж тебе пересмикує.

Грицай не оговтав перших пекучих думок, як уже метляє рукавами середульший Чмир. Йдучи до криниці, він теж зупиняється коло сусіда, бичкувато обходить його ззаду і каже:

— Яй-яй! Обсипало вас, це точно. І занесли ж кляті басараби пропасницю…

— А не заціпило б тобі, хлопче! — на крик зривається дядько.

Тюкнувши, Чмир поплентався геть. Грицай провів його зацькованим поглядом. Знизу, від річки, від старих корчів, потягло моховою сирістю, пробіг холодок по мокрій спині. І сонце вже не гріло, воно застигло в студеній блакиті, немов жовток на дні холодцю. Темна хвиля котилася лугом, вихлюпуючи тінь під Грицаєві ноги. І тінь, і холодна тривога заповзали в його душу, як тоді вночі, коли щось підняло його з ліжка й погнало в потемки, в лісові хащі. Обшарпаний, здичавілий, він прибіг на ранок у табір лісорубів, щоб власним оком глянути на тих басарабів, на дочку при них. Запахло людським житлом — і він трохи знітився. Гм, басараби. Здається, мужики як мужики. Тільки дуже чорні та бородаті, з нетутешнім блиском цибулястих білків… Лісоруби по-хазяйськи точили сокири, всівшись на колодах, курили люльки та все підхвалювали Марфу: гарна дівка, добру кулешу варить. І він, старий дурень, кліпав очима, встидавшись бабського страхополоху. І Марфа сміялась, горнулась до батька: «Ви що, тату, не знаєте моєї вдачі?.. Та й люди ж добрі, а послухали б, які пісні співають!..» Пісні піснями, а слід було взяти дочку за руку, та в село, та додому: хазяйнуй, мовляв, у дворі, кат з нею, тою копійкою, на мідяк заробітку, а поговору — на всю тисячу. Він би висотав із себе жили, та вже пристарався б на посаг, бо дочка в нього одна, одна вона, як пам’ять про покійну матір.

Коли вся душа в роботі, то й робота за втіху, а зараз ні смаку, ні тої жаги не було. Не косив — мучив, жував тягуче стебло. Грицай став, прислухався до себе: от напхали його вовною — і все. В тілі — дрімотна в’ялість, ломить поперек; «гух, гух» — гухкає під череп. «Мабуть, гарячка. Спершу допався, гори вергав та, либонь, упрів, а воно й проняло…»

— Дядьку! — це вже третій Чмир. — Згляньтеся на себе. Аж чорні. Отак мій дід, як сибірки піймав…

Грицай натискає кісся, воно тремтить, мов живе, і трава дибиться чубом, ворушиться.

— Щось погано, — хапнув пересохлим ротом повітря і: — Ху-у-у! — видихнув тяжку безсилість. — Стомився. Доведеться, видать, кинути сьогодні.

Виткнулись патлаті головешки з рогози. Одинока постать на лузі прикувала їхні погляди. Бачать ісуси: мов п’яний, сперся Грицай на косу, хитається. Не одірветься від підпори. Та раптом поснував, поснував нерівною ходою, розгрібаючи валки. Побрів лугом. Бронза його плечей пожухла.

— Пішов?

— Пішов.

— А наше стоїть?

— Стоїть.

— І довіку стоятиме.

Дома Грицая звалила гарячка. Казали, горів огнем, кидався з постелі, щось страхосудне ввижалось йому, і він гукав у чорне вікно: «Лізе… Дочко, тікай!» — сам поривався бігти і раптом затих, не стуливши очей, немов проглядаючи тьму: «За що?..»

З цим нерозгаданим «за що?» і помер.

По смерті Грицая блукав попід хатами Денис Чмир, віяв жовтими холошами й скрушно зітхав:

— Ехе-хе… Був роботяга, нема. Нема і не встане більше. А жив би, чорти його матері, літ сто з гаком, аби не шльондра ота… Занесла, бачте, хоробу з лісу, прости й одведи — вона ж летюча, сибірка.

Чмирям було мало Грицая. Вони щиро взялися за Марфу.

Цю притчу батько завершував словами:

— Був у нашому полку (ще в громадянську) комісар Мамай. Так от він казав: «Довби людині з дня на день: собака, собака ти — і вона заскавчить. А ти кажи: орел! — і, побачиш, крила виростуть…» Загинув той комісар у бою, тридцять кулеметних ран, але ж хлопці його остались — орли. Де тільки скрута на фронті, їх кидали. І ніщо не могло зупинити мамайців.