Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Пишний королю Квітчастого поля,

Послухай-но мене!

Не хочу я палат,

Не хочу пишних шат,

Перлинами обшитих І золотом улитих.

Гей-гей, навкруг трава буяє,

І сонце з неба ясно сяє!

Діти були захоплені грою, коли до хати зайшов батько і пильно глянув на сина. Турб’єрн ще дужче пригорнув до себе сестру, хоч сам мало не впав зі стільця. Батько відвернувся, так нічого й не сказавши. Минуло півгодини, а він усе мовчав, і Турб’єрн уже почав вірити, що лихо обминуло його, хоч і далі боявся. А коли ввечері батько сам допоміг йому роздягтися, він, вражений і розгублений, знов почав тремтіти. Та батько погладив його по голові й поплескав по щоці. Хлопець не пам’я^ тав, щоб батько коли-небудь так пестив його. Йому стало тепло на душі, і страх його розтанув, наче крига від сонячного проміння.

Турб’єрн не стямився, як опинився в ліжку, а оскільки він не міг ані співати, ні кричати, то склав руки на грудях і тихо проказав шість разів «Отче наш» від початку до кінця й від кінця до початку. Засинаючи, він відчував, що нікого в світі так не любить, як батька.

Уранці Турб’єрн прокинувся такий наляканий, що не міг навіть крикнути. Йому здавалося, що його однаково зараз наб’ють. Та розплющивши очі, він відчув велике полегшення, бо переконався, що все це йому тільки приснилося. Але скоро він зрозумів, що комусь усе-таки загрожує кара. І побачив кому — Асла-кові. Бо Турб’єрн добре знав, чого слід чекати від батька, коли він ходить туди й назад по хаті. Невисокий, кремезний, він люто позирав з-під кущуватих брів на Аслака, і той, видно, також відчував, що його чекає. Він сидів на днищі переверненої діжки і то спускав ноги й махав ними, то підгинав їх під себе. Руки він, як звичайно, тримав у кишенях, а шапку зсунув на потилицю, і з-під дашка вибивався темний чуб. Він ще дужче кривив і так завжди скривленого рота й дивився на Семуна з-під опущених повік.

— Хлопець ваш таки пришелепуватий, — сказав він. — Та найгірше, що вашу кобилу налякав троль.

Семун зупинився.

— Ох ти мерзотнику! — крикнув він так, що стіни задрижали, а наймит майже зовсім заплющив очі. Семун знов почав ходити по хаті.

— їй-богу, її троль налякав, — за якусь мить знов озвався Аслак і крадькома глянув на господаря, щоб довідатися, яке враження справили його слова.

— Ні, кобила боїться лісу, а не троля, — сказав Семун, і далі міряючи кроками кімнату. — Ти, негіднику, звалив ялину біля самої неї, і тепер вона боїться кожного дерева.

Аслак вислухав його, тоді знов озвався:

— Думайте собі так, якщо вам від того легше. Але навряд чи ваша кобила перестане полохатися, як ви казатимете, що вона злякалась дерева. — Про всяк випадок Аслак відсунувся трохи далі й затулив рукою обличчя.

І справді, Семун підійшов до нього й тихо, але грізно сказав:

— Ох ти проклятий…

— Семуне! — почулося від вогнища.

То був голос Інгеб’єрг, його дружини. Вона хотіла втихомирити чоловіка і водночас заколисувала найменшу дитину, яка з переляку заплакала. Дитина замовкла перша, а тоді й Семун урвав на півслові свою лайку. Але він підніс кулака, надто маленького як на його кремезну постать, до обличчя наймитові й обпік його палючим поглядом. Тоді знов почав ходити по хаті, ще раз підступив до Аслака, потім відійшов від нього. Аслак був дуже блідий, але той бік обличчя, що бачив Турб’єрн, посміхався, хоч другий, обернений до Семуна, наче закам’янів.

— Пошли нам терпцю, господи! — за мить проказав він, проте відразу наставив ліктя, ніби захищаючись від удару.

— Не згадуй його наймення, негіднику!

Інгеб’єрг підійшла до чоловіка з дитиною на руках і лагідно торкнулася до його плеча. Він не глянув на неї, але руку опустив. Дружина сіла, а Семун знов почав ходити по хаті. Якусь мить панувала мовчанка, потім Аслак сказав:

— Звичайно… богові й так досить мороки з Гранліеном.

— Семуне, Семуне! — пошепки мовила їнгеб’єрг чоловікові, та він уже нічого не чув, а кинувся на Аслака. Той, захищаючись, виставив уперед ногу. Та Семун схопив його за ту ногу й за комір і шпурнув ним у зачинені двері так, що наймит вибив головою дошку й полетів до сіней. Інгеб’єрг, Турб’єрн і менші діти закричали й почали просити батька, щоб він більше не чіпав Аслака. Вся хата сповнилась галасом і плачем. Проте Семун рвонувся до своєї жертви, навіть не відчинив як слід дверей, тільки відштовхнув ногою вбік тріски, знов схопив хлопця, виніс його на подвір’я і з розгону шпурнув додолу. А коли помітив, що в тому місці намело надто багато снігу і Аслак не дуже забився, то придавив йому коліном груди і вдарив кулаком в обличчя. Потім ще раз схопив його, потяг туди, де було менше снігу, як вовк тягне роздертого собаку, втретє шпурнув ним об землю, цього разу ще дужче, знов придавив коліном… і невідомо, чим би все це скінчилось, якби Інгеб’єрг з дитиною на руках не кинулася поміж них.

— Не занапащай нас, Семуне! — заголосила вона.

За хвилину Інгеб’єрг уже сиділа в хаті, Турб’єрн одягався, а Семун знов ходив по кімнаті й час від часу ковтав води, але рука в нього тремтіла, й вода вихлюпувалась із чашки на підлогу. Аслак не з’являвся до хати, і мати хотіла вже вийти надвір.

— Сиди! — сказав батько таким тоном, ніби звертався до когось чужого.

Інгеб’єрг залишилась, а невдовзі він сам вийшов з хати. І довго не повертався. Турб’єрн узяв книжку й почав читати, не відриваючи очей від сторінки, проте не розумів жодного речення.

Після полудня в хаті запанував звичайний лад, хоч у всіх було таке