Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Він говорив швидко і трохи шепеляв. Маленька нервова рука настирно потягнулася до Дизми.

— Леон Куницький.

— Никодим Дизма. Але ви помиляєтесь, пане, — я ніколи не бував у Кракові. Певно, то був хтось схожий на мене.

Старий знову почав перепрошувати і виправдуватись, причому слова сипалися мов горох — Дизма насилу розумів їх.

Так, так, звичайно, старі очі недобачають, він став неуважний, хай пан дарує, але все одно йому вельми приємно, бо тут він майже нікого не знає, і це дуже прикро — ні з ким словом перекинутись, а в нього тут навіть ділові інтереси — тому, власне, він і попросив знайомого добути йому запрошення; але старому важко справитися…

— От я й зрадів, — монотонно тягнув Куницький, — зрадів, що здибав вас. Бачу, ви дружите з нашим вельмишановним міністром сільського господарства, і гадаю собі — знайомий зробить мені ласку і представить панові міністру Яшунському. Дуже й дуже перепрошую.

— Нема за що.

— О ні, ні! Одірвав вас від милої бесіди з самим паном міністром. Та, бачите, я провінціал, у нас в селі, вибачайте, шановний пане, все так щиро, по-простому…

«Ото розбалакався», — подумав Дизма.

— То дуже й дуже перепрошую, — шепеляв дідок. — Проте ви таки могли б зробити мені, старому, велику послугу, вам це нічого не варто.

— Яку послугу?

— О, я не набиваюсь. Але якби, вельмишановний пане, ви тільки захотіли, приміром, познайомити мене з паном міністром, то він, розумієте, одразу поставився б до мене інакше. Як не кажіть — рекомендація друга.

— Друга? — щиро здивувався Дизма.

— Хе-хе-хе, не вирікайтеся, шановний пане. Я сам чув вашу гутірку, старий я, недобачаю, але слух у мене добрий. Ручаюся, що коли ви мене представите, скажете, приміром, панові міністрові. «Дорогий пане міністре, дозволь відрекомендувати тобі мого давнього доброго знайомого Леона Куницького!..» О! То зовсім інша річ…

— Але ж, добродію!.. — боронився Дизма.

— Я не нав’язуюсь, не нав’язуюсь, хе-хе-хе… Але був би стократ, стократ вдячний. А що вам де варто?

Нараз відчинилися двері до сусідньої зали. Всі заворушилися, біля дверей зібрався невеличкий натовп. Міністр Яшунський, проходячи з двома чоловіками повз Дизму та Куницького, всміхнувся Никодимові і мовив до товаришів:

— Це наш герой сьогоднішнього вечора.

Куницький аж підштовхнув Дизму і зігнувся, вклоняючись міністрові. Дизмі нічого було робити, і він випалив:

— Дозвольте, пане міністр, познайомити вас із паном Куницьким. Це мій давній добрий знайомий.

На обличчі міністра з’явився подив. Але Яшунський не встиг відповісти, бо Куницький тиснучи йому руку, зайшовся цілою тирадою — він, мовляв, надзвичайно щасливий, що познайомився з видатним державним діячем, котрому так завдячує батьківщина, а надто — рільництво та лісівництво; він до смерті не забуде цієї хвилини, бо сам як хлібороб і лісопромисловець уміє цінувати видатні заслуги в цій справі; на жаль, не всі підлеглі пана міністра здатні зрозуміти його великі провідні ідеї, але цьому завжди можна зарадити; він, Куницький, тепер вічний боржник у коханого і ласкавого пана Дизми, що благоволив його познайомити.

Шепелява мова бігла так шпарко, що міністр, дедалі більше дивуючись, тільки й сказав:

— Дуже приємно.

Та коли настирний стариган почав варнякати про державні ліси на Гроденщині і про якісь тартаки, що… — міністр сухо перебив його:

— Дозвольте мені, пане, не займатися цими справами хоч на рауті. Інакше нічого буде робити в міністерстві.

Подав руку Дизмі, кивнув головою Куницькому і пішов собі.

— Тверда штучка цей ваш міністр, — мовив Куницький. — Я й гадки не мав. Він завжди такий?

— Завжди, — відказав на всякий випадок Дизма.

Раут скінчився. Але багато гостей перейшло на вечерю в сусідню залу ресторану.

Дідок причепився до Дизми, мов той реп’ях. За столом сів поруч і весь час теревенив. У Дизми аж голова запаморочилась.

Правда, найпершими винуватцями цього був коньяк і кілька чарок вина, та все одно Дизма відчув, що стомився, його клонило на сон. А тут ще раз у раз треба було пити і закушувати, — просто мука, коли зважити, яку силу-силенну всяких страв уже з’їдено. Дизма розчулено думав про своє вузеньке розкладне ліжко, яке він одразу ж, тільки-но повернеться, поставить собі під вікном. Завтра неділя, йому дадуть поспати, може, й до десятої.

Тим часом Куницький схопив його під руку.

— Дорогий мій, не відмовляйтеся — ще тільки одинадцята, — випийте зі мною келих доброго угорського вина! Я мешкаю тут, у «Європейськім», на другому поверсі. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, не відмовте ж мені! Сядемо в затишку, зручно, за пляшкою добрячого винця… Га? На півгодинки, на чверть години.

Отак говорячи, Куницький майже тягнув Дизму. Вони вийшли до вестибюля і за хвилину опинилися в просторому покої. Куницький подзвонив, велів подати угорського.

А внизу безперервно оберталися круглі скляні двері, щоразу випускаючи на вулицю чоловіків у циліндрах і чепурних жінок. Швейцар, стоячи край пішоходу, викликав автомобілі:

— Авто пана міністра Яшунського!

Під’їхав блискучий лімузин, і міністр, прощаючись із полковником Вередою, запитав:

— Слухай-но, Вацеку, як звати того типа, що так Терковського вилаяв?

— Славний хлопець, — рішуче прорік, трохи похитуючись, полковник. — його звати Дизма… Добряче вилаяв…

— Це, здається, якийсь дідич чи промисловець, бо, бачив, він дружить із тим відомим Куницьким, що судився за доставку залізничних шпал.

— Кажу тобі, славний хлопець.

— Так, видно, це сильна вдача. Я вірю у френологію. Видовжена голова і дуже розвинена щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!