Андрій Процайло - Привид безрукого ката

Лікар зайшов не сам. Замість жартівливих тирад буркнув «добрий день», поставив біля ліжка крісло, строго сказав:

— Коли закінчите — повідомите. Прошу — недовго. Ваша законність не втече, а без здоров'я правда одна — цвинтар...

На лікаря спідлоба з єхидною усмішкою глянув рудий худий чоловічок середнього зросту з жирним прилизаним волоссям. Якого і стосувалися повчання лікаря.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — сказав увічливо. — Правда, вона, так би мовити, як дишло, — куди повернув, туди й вийшло, — хихикнув, підсунув крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.

— Закон... — поправив лікар.

— Не зрозумів?.. — перепитав рудий.

— Закон як дишло... Якщо ви маєте на увазі прислів'я... — глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.

Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів'я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:

— Можете бути вільні.

Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..

Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:

— Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що — не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш — служба!..

Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.

— Я так здогадуюсь, — обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, — що я мав би знати, хто є ви?..

— Так. Перепрошую. Я — слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.

Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.

Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.

— Якщо скажу, що мені приємно — збрешу, — випалив Безрукий. — Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися...

— Щодо «дещо», — парирував слідчий, — то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе... Так що... Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.

«Ось і маєш екзамен пам'яті, — подумав Лев. — Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки...

— Прізвище, ім'я, по батькові? — почав слідчий.

— Безрукий Лев Львович.

— Якась звіряча родина, — гмукнув рудий. — Число, місяць, рік народження? — продовжив.

— 30 січня 1980 року.

— Місце народження?

— Львів.

— Конкретніше?

— Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.

— Ви що, знущаєтесь?

— Ні.

— Вулиця, квартира?

— Не пам'ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?

— Ви з дитячого будинку?

— Так.

— Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?

— Зразу після народження. Підкинули.

Слідчий наче трохи зм'як:

— Батьки, родичі? Щось відомо?

— Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом постановив собі про них не думати. Раз я їм не потрібен...

— Не будьте такі категоричні. Життя така штука, що...

— Я знаю. Можете питати далі...

— Прізвище, звичайно...

— Так, вигадане. По батькові теж.

— Якщо чесно, вдало, — слідчий глянув на руку-обрубок і зрозумів, що ляпнув зайве. — Я маю на увазі ім я, — додав. — Вибачте, щось мені сьогодні не йде...

— Та чого ж? — мовив Лев Львович. Він помітив, що розмова починає повертати зовсім в інше русло. Бо він мимоволі так її вибудував, що слідчий помаленьку перетворюється, якщо не в потерпілого, то принаймні в підозрюваного. Такого, що влазить не туди, куди йому дозволено. І від того він відчуває дискомфорт. — Все вдало. І прізвище. Бо де та рука? Й ім'я. Бо хіба ж я не схожий на лева? Й по батькові. Бо з народження я сам собі батько. І мати, до речі. Жаль тільки, що не придумали ще називати людей по матері...

Слідчий важко зітхнув. Його плечі опустилися, він зблід, накрохмалена самовпевненість зіжмакалась... Він не розумів, що з ним діється.

— Леве Львовичу, — попросив. — Якщо я вже тут, то закінчимо, гаразд? Я швидко — і зникаю. Раз я викликався сьогодні попрацювати, то мушу принести на роботу якийсь результат...