Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Полонених стали тіснити з-під груші у поле на відому забаву Вовчої дивізії.

— А цього залиште! З цим я ще попрацюю! — наказав отаман, коли Жникіна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землі скривавленого.

— Біжіть! — наказали полоненим. Ті стояли, тупцювали на місці. Їм під ноги почали стріляти. Тоді тільки червоноармійці побігли у степ. Спочатку нерішуче, а потім все швидше. Охорона отамана Куделіна вичікувала кілька хвилин.

— З Богом, хлопці, — кивнув Батько.

І з дикими криками зірвалася з міста сотня на своїх швидких конях, виблиснули на сонці шаблі. Полетіли «вовчики» у степ, Швидко наздоганяли полонених і рубали їх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивізія була відома всім.

За кілька хвилин задоволені охоронці вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготіли, що ті червоні бігали від них, наче зайці. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далі. Жникіна запхали у багажник отаманської автівки, і колона зникла у степу.

За кілька днів червоні перейшли у наступ під прикриттям двох бронепоїздів, погнали Вовчу дивізію геть. Один з ескадронів червоних козаків атакував село, де був штаб «вовчиків», але трохи спізнився — отаман Куделін устиг утекти.

— Узяли сімнадцять полонених, машину отамана і чотири вози здобичі! — доповів командир ескадрону комполку Єрофеєву, який керував операцією. — А ще товариша Жникіна знайшли.

— Жникіна? Живого? — здивувався Єрофеєв, який знав, що по собі «вовчики» залишали тільки понівечені трупи.

— Живого. Але катували його.

Жникін лежав долілиць на возі, який віз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирізана велика зірка. Шматок шкіри, який зрізав особисто отаман Куделін, лежав поруч.

Ото після того і став матрос Жникін таким нервовим. Солдати розуміли, через що він пройшов. Всі про Вовчу дивізію чули, то співчували матросу. Оце і зараз, навіщо він у ту дівку в’ївся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсім не береже.

— Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо, і все. Вона худа, всюди вміститься, — сказав один із солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.

— Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати — кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! — закричав матрос. — Копайте швидше! — кинувся він до інших полонених, які зупинилися і дивилися на нього. — Копайте! Нумо! — навів на них маузер, тоді вони знову взялися копати.

Жникін трохи відійшов і став робити самокрутку. Пальці тремтіли, нічого не виходило, він вилаявся. Полонені копали, Міра стояла та посміхалася, наче не розуміла, що от зараз її вб’ють. Зовсім спокійна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неї, коли вона несподівано підморгнула йому. Потім зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозуміло що. Чет відвів погляд. Дивився на товаришів, які курили «козячі ніжки» з міцного самосаду. Уважно огледів їх, перевірив револьвер у кобурі і ще один узяв у сіні з возу. Міра подивилася на нього і загадково посміхнулася, кивнула головою.

— Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! — закричав матрос, який помітив її посмішку. Кинув так і не скручену цигарку і побіг до дівчини. — Зараз побачимо, кому смішно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всіх до стінки!

— Товаришу командиру, малі ж ями, — намагався заспокоїти матроса хтось із солдатів.

— Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!

Полонені покидали лопати і заморено подивилися на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій маузер, а солдати, хоч і підвелися, тримали гвинтівки за плечима. Дивилися на полонених. А Міра все посміхалася, наче купалася у сонячному світлі.

— Весело тобі, весело! — ще більше роздратувався матрос. — Зараз я тебе засмучу! — Він тицьнув у неї маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. — Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революції, проти святої справи, за якою світле майбутнє нашого народу!

Чет вже наставив один з револьверів на матроса, коли почув позаду тупіт копит. Озирнувся і побачив, що дорогою до них мчав вершник.

— Товаришу командире, вістовий до нас їде, — сказав Чет.

— Що? — Жникін озирнувся, невдоволений тим, що його відволікли.

— Вістовий. Зі штабу. Може, новий наказ якийсь?

— Який там ще наказ? Це контрреволюційну сволоту стріляли і стріляти будемо! — закричав матрос, підняв руку з маузером і прицілився в Міру. Чет тримав його на мушці. Жникін, наче відчувши щось, опустив руку. — Ну добре, почекаємо! А ти, суко, не смійся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозуміла, курво! — закричав матрос і таки відважився штовхнути Міру.

Міра зневажливо подивилася на Жникіна. Вона була у сірій, подертій і пропиленій сукні, світле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходила з обличчя.

Ось вже і вістовий примчав. Кінь весь у милі, видно, що гнав, як тільки міг.

— Наказ комісара — громадянку Б’янко доправити до штабу! — кивнув у бік Міри.

— Як до штабу? — здивувався Жникін і закричав: — Вона засуджена до розстрілу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!

— Наказ комісара! Терміново! — повторив вістовий.

— За які заслуги?