Збігнєв Доміно - Сибіріада польська
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...
Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.
— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...
Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.
— Що? Вже телиться?
— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.
— Матір Божа, коли то все закінчиться!
Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.
Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.
— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?
— Так.
— Легіонер?
— Я не був у легіонах. Замолодий...
— А на війні?
— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.
— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?
— Не маю.
— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!
— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...
— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.
— Антоніна Долина то яка з вас буде?
— То я, — несміливо відізвалася Долинка.
— Леонівна?
— Не розумію?
— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.
— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.
— Ваші діти, які це?
Долина вказав на Сташека й Тадека.
— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...
— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.
— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.
— Святий Боже! Вивозити? Куди?..
Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.
— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!
— Ісусе святий! Матінко Божа...
— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.
Цивільний звернувся до Висоцької:
— А це ви Висоцька?
— Висоцька.
— Вікторія Петрівна?
— Так, дочка Петра...
— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?
— Так.
— А де він зараз?
— Якби я знала. З війни ще не повернувся.
— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?
— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.
— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.
— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?
Висоцька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сибіріада польська», після закриття браузера.