Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...

Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.

— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...

Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.

— Що? Вже телиться?

— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.

— Матір Божа, коли то все закінчиться!

Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.

Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.

— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?

— Так.

— Легіонер?

— Я не був у легіонах. Замолодий...

— А на війні?

— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.

— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?

— Не маю.

— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!

— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...

— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.

— Антоніна Долина то яка з вас буде?

— То я, — несміливо відізвалася Долинка.

— Леонівна?

— Не розумію?

— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.

— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.

— Ваші діти, які це?

Долина вказав на Сташека й Тадека.

— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...

— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.

— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.

— Святий Боже! Вивозити? Куди?..

Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.

— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!

— Ісусе святий! Матінко Божа...

— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.

Цивільний звернувся до Висоцької:

— А це ви Висоцька?

— Висоцька.

— Вікторія Петрівна?

— Так, дочка Петра...

— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?

— Так.

— А де він зараз?

— Якби я знала. З війни ще не повернувся.

— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?

— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.

— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.

— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?

Висоцька