Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

З другої кімнати солдати привели двійку заспаних малюків.

— Нікого більше там нема! — доповіли.

— Всі? — офіцер у білому кожушку питально глянув на Борму, який разом з тутешнім міліціонером, Трофимуком із Ворволинців, стояв біля самого порога і дотепер не відізвався ані словом. Питання офіцера Борма підтвердив кивком голови.

— Всі. Ну, харашо, зараз це перевіримо, — офіцер вийняв якийсь папір. Розгладив його на коліні й наблизився до лампи. У кімнаті стало тихо, лише старий настінний годинник голосно тікав.

— Всі. Так, зараз переконаємося... Калиновський Юліан Феліксович — то котрий?

— Син Фелікса — це я... А то мій батько, Фелікс Калиновський, моя мати, Луція Калиновська, моя дружина Регіна, а то мої діти: Ян, той найстарший, потім Ромцьо, значить Роман Калиновський. Ну й Іринка, то та наймолодша.

Офіцер недогризком олівця відмітив щось на своєму папері, краєм ока поглядаючи на Борму, який кивками голови підтверджував слова Калиновського.

— Так, так... Ну, хорошо... А чужих у вашому домі немає? Біженців, колоністів, польських солдатів?

— Нема, пане товаришу офіцере, ми тут самі свої.

— А зброю маєте?

— Не маємо. Навіщо нам зброя, пане...

— Ну, ну, господарю, дивіться! Зробимо точний обшук у цілій садибі і якщо щось знайдемо, то тоді буде гірше. Ліпше віддати добровільно... — зупинився на мить і сягнув за черговим папером.

— А тепер, громадяни, об’явлю вам постанову радянського уряду, від якої, і це скажу вам відразу, немає жодного відкликання. — Наблизився до лампи і прочитав зміст одним подихом: — «Указом советского правительства граждане: Калиновский Юлиан Феликсович разом з цілою родиною переселяється в другую область на території СРСР...»

Несподіванка відібрала у Калиновського мову. На хвилину запанувала мовчанка. Першим озвався дідусь Фелікс:

— Як це, пане офіцере, будемо переселені? А ніби куди? Адже тут, від діда-прадіда є наш дім, наша земля, наша вся худоба. Усе!

Офіцер сховав папери, насилу застебнув рапортівку, поправив перев’язку на руці і глянув на годинника? який саме почав вибивати годину четверту ранку. До цього часу спокійний, підвищив голос:

— Там усе ясно було сказано: переселяється вас до іншого району Радянського Союзу. Невідхильно! Тепер,— знову зиркнув на годинника,— тепер є точно година четверта п’ять... За півгодини маєте бути готові в дорогу. Дозволено вам забрати речі особисті, багажу й їжі по мішку на особу. Ясно?!

— Півгодини? По мішку? А господарство? Як тут виїжджати? Бабуня хвора, діти маленькі, такий мороз! Пане офіцере, змилуйтесь над нами, пане офіцере!

Калиновська склала руки мов до молитви. Калиновський обняв її за плечі.

— Заспокійся, Реню, дай спокій... — розплакалася.

Офіцер відкинув закривавлений рушник, обкрутив долоню власним платком. Був явно збентежений.

— Пішли, Бормо. А ви, — офіцер наказав солдатам, — залишитесь тут і щоб мені так, як я сказав.

Повернувся від порогу до Калиновської.

— Дякую за перев’язку, хазяйко!.. А про хвору бабусю то ти не журися. Там, куди їдете, лікарі є. І лікарні, і школи. В нас, у Радянському Союзі, все є!

У широко відкриті двері вдерлася до кімнати нова хвиля гострого морозу...

Вікта Висоцька не втрачала надії, що її чоловік у будь-який день повернеться з війни. Якщо навіть находили на неї хвилини сумніву, ні перед ким цього не виявляла. А вже, борони Боже, перед своїми дітьми, які, не було дня, щоб про батька не згадували. Сусіди, Бєганський з Даниловичем, адже також були на війні й повернулися, то чому б саме її Степан не мав повернутися? А може, в неволі десь там бідолагу тримають? У німців або навіть у руських? А хіба ж не розповідав Юрко Данилович, як його совіти тримали в неволі, заки до Червоного Яру повернувся? То і її Степан повернеться. Мусить повернутися, бо що ж би вона без нього з тими своїми бусурманами робила? А до того ще господарство на її бабській голові. Повне щастя, що так трапилося і отих Долинів з Ворволинецької Колонії на квартиру пригорнула. Долина допоможе у господарстві, з Долиновою вечорами поговорять собі про життя, поплачуть, завжди якось-то разом більш жваво. Навіть і до того вже встигла Висоцька звикнути, що час від часу, в різні пори дня й ночі, вривалась до неї на обшук ворволинецька міліція. Питали, чи чоловік ще не повернувся, заглядали в усі кутки. І майже за кожним разом забирали з собою Долину на пост у Товстому, для допиту. Тоді обидві з Тосею Долиновою плакали. І чекали. Долина, найчастіше за день, за два, повертався, а її Степана як не було з тої війни видно, так і не було.

Тієї ночі Вікта Висоцька була особливо пильною, бо корова, новенька, будь-який день повинна була телитися. Долина вже другу ніч спав у стайні, пильнував, щоб худобі якесь нещастя не трапилося. Тому коли Вікта почула стук до вікна, дві думки їй блискавично одночасно майнули в голові: Степан повернувся! Ялівка телиться! Зірвалася з-під перини, хухнула у заквітлу морозом шибу. Хтось грюкав у двері.