Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

До того веснянкуватого рудого Ганса, що декілька разів приходив до них брати молоко. Городів на острові не було, бо весняні паводки передбачати ніхто не брався, а от корів держали – сіна ж море. Із хатами легше – вони на палях, вода не дістає, хіба дуже рідко. «У нас на острові, як у Венеції», – казала вчителька їхньої острівної школи-восьмирічки (дев’ятий-десятий для «тутешніх» не передбачався). «Тутешні», хто хотів навчатися далі, ходили на Поділ, у «городську» школу. Жора ходив, Нюся ходила, Поля не ходила (бо померла), Клава теж не ходила, бо не встигла, не доросла.

– Нюсько… Може, він тобі ще шоколяду подарує.

– Хто «він»?

Нюся вдає, що не розуміє, навіть супить брови, але вуста розпливаються в зрадливій усмішці. Смак шоколаду… Ніби знову відчутий! Лоскоче піднебіння, як щось цілком реальне й осяжне, а не просто обривок пам’яті, малесенький спогад чуттєвої насолоди. Коли вони його їли, коли бачили у своєму «довоєнному» житті? На значні свята як дуже й дуже велику рідкість. А тут? Ціла плитка гіркувато-чорного в шурхітливій золотистій фользі з незрозумілими знаками й надписами! Ділили між усіма, навіть сусідському Борці дісталося. «Я не буду, – сказав батько. – Краще Борці дайте!»

Тільки Нюся не хоче від «нього» ні шоколаду, ні будь-чого іншого! І тоді не хотіла… Тоді, коли рудий Ганс уперше забирав із її рук слоїк молока й вона відчула в себе в руці гладеньку, ледь нагріту його рукою поверхню чогось такого, чогось, що й було тією плиткою шоколаду, перше, що вирвалося з її вуст: «Найн!»

– Найн! Біте! Ні… не треба…

Але він уже пішов, востаннє обернувшись біля хвіртки й привітно помахавши їй вільною рукою:

– Ауфідерзойн, фройлян Нюся!

«Ауфідерзойн… Ауфідерзойн…» Ні! Жодних зустрічей – побачень – здибанок – прогулянок! Нічого цього не буде! Ніколи! Хай би навіть він був не веснянкуватим Гансом, а казковим красенем. Як вона може з кимось тут гуляти, коли Рома, її коханий Роман, хтозна-де і хтозна-як? Чи живий-здоровий? Чи вже лежить у братській могилі? І вона ніколи його не побачить? Не подивиться в його сині, завжди усміхнені очі?

– Ти ж їсти вже хочеш?

Нюся раптом згадує про пиріжок із квасолею, який дала їм тітка Ганна – «на дорогу». Не зупиняючись, вона виймає його з кишені, розмотує чисту полотняну шмату, у яку його загорнула тітка, і ламає навпіл.

– На ось! Тільки не зупиняйся, Клаво! Їж так…

Стан голоду перманентний! Коли вже його позбудуться? Постійний – невідв’язний – всеохопний – невситимий – чатівний – від ранку – до ночі. Чим його вгамувати в місті, відірваному від села? У місті, де знищено всі склади, продовольчі запаси, потрощено магазини?

Вибухи, стовпи води до неба… Там, де щойно бовваніла величезна, як кам’яниця на Печерську, баржа з чорним шпилем засмоленої труби, – кіптява та вогонь. Димлясте сиве марево оповило першу, другу – цілу низку притулених одна до одної гігантес, пришвартованих біля Поштової площі. Усі на острові повибігали на вузьку смугу пляжу й дивляться на протилежний берег.

– З Володимирської луплять, чи що?

– Дак а хто, хто лупить? Німці?

– Та ні… Це ще наші…

Хлопчаки повилазили на високі тополі, що ростуть уздовж берега, щоб краще бачити, як одна за одною, утворюючи гігантські коловороти й воронки, сторчма, позавалювавшись на корму, ідуть під воду сумні міражі минулого.

– Це ж там зерно… Що ж вони роблять?

– Дак не можна ж німцеві лишати…

– А ми? А нам…

Десь з-за Поштової площі виринають декілька вутлих благеньких човників. Хтось спритний і метикований вирішив, скориставшись із моменту, «запасти» трохи зерна. Але кулеметна черга враз прошила авантюрне суденце, воно завалилося на бік, а його пасажири чорними фігурками, маленькими, ніби іграшковими, розчинилися у воді.

– Живі? Чи ні? От чортяки… Полізли… Думали, їм хтось зерна насипле…

Сонце вже зовсім низько – ось-ось і його багрянисте коло, що вже лишень світить і не дає жодного тепла, повільно опуститься кудись у той чорний вир за Дніпром, туди, де їхній дім, де чекають батьки. До переправи вже зовсім недалечко. Ось лише минуть цей лісок, за яким поворот і розвилка (чи то пак з’їзд на якусь лісову периферійну доріжку), а там уже пором, отже, порятунок! Нюся прискорює ходу, тягне Клаву за руку. Що з неї візьмеш – дванадцять років! А їй, Нюсі, узимку вже виповниться вісімнадцять! Доросла… Клава… ще зовсім дівчисько! Дівчисько із розкосими, як у мами, темно-карими очима (якась східна далека казка! десь Нюся про це читала), худенька, неоковирна тією підлітковою вуглуватістю, яка зникає в п’ятнадцять-шістнадцять років. А в Полі так і не зникла… І в Клави не зникне (правда, Нюся цього ще не знає): чи то вже порода така, чи оце вічно голодне дитинство (хоча, власне, уже й не дитинство) дасться взнаки?

Цей ліс, майже голий, з по-осінньому вільготним подихом і чимось таким ледь вловним (димком від багаття?), навіває якийсь неспокій. Ліс, у якому голі дерева простягають до неба руки, плутаються голими кордубатими пальцями в низькому, навислому листопадовому небі. Ніби чатує на здобич… Може, це лише розтривожена уява? Її, Нюсина, розтривожена уява? Нюся поправляє довгу косу, що вибилася з-під берета, і раптом бічним зором завважує якусь тінь, що відділилися від дерева й суне до них.

– Клаво! Біжімо! Клаво! Біжи й не озирайся!

Вони не біжать, а летять! Де тільки й сили взялися (поміг-таки тітчин пиріжок – не лише голод утамував, а й надав енергії прискорення)? Чи це