П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

ще Сесіль полюбляла затиснути його ногами і притримати, щоб подивитися на його реакцію. Коротше, померти від такої задухи — то було не найстрашніше. На щастя, він тоді про це не думав, затиснутий між ніжками Сесіль, навіть повністю вкритий простирадлом — йому б те здалося наймилішою смертю. А насправді його чекало інше. Якби він це знав, то сам би тоді захотів померти, наш бідолашний Альберт.

Проте все мало скінчитися, але не відразу. Зараз, коли останній снаряд вибухне за кілька метрів від його схованки і підніме високу, як мур, хвилю землі, і ця хвиля накриє його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозуміти, що насправді з ним сталося. Аж тоді Альберт відчує дике бажання вижити, як це відчувають лабораторні пацюки у клітці, коли їх беруть за задні лапки, або свині, яких збираються заколоти, чи корови, яких пу­стять під ніж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив... Але цього ще треба дочекатися. Його легені жадібно хапатимуть рештки повітря, аж поки його тіло втомиться в безсилій спробі вибратися, і голова його от-от вибухне божевіллям, поки...

Але не станемо випереджати події. Альберт роззирнувся, востаннє подивився нагору — не так воно вже й високо. Але для нього точно зависоко. Він спробував зібратися з силами і заставити себе думати лише про порятунок, про те, як би вибратися з вирви. Поправив свій наплічник, гвинтівку і, переборюючи втому, спробував вилізти по схилу. З біса важко. Ноги ковзали по мокрій глині, не знаходячи опори, але йому навіть не вдавалося схопитися пальцями за землю чи носаками видовбати заглибину в похилій стіні вирви. Нічого не виходить... Альберт знову впав. Він зняв наплічник і зброю. Навіть якби треба було роздягтися донага, він би зробив це. Потім притулився животом до стіни і ще раз спробував повзти догори. Як білка в клітці, він хапав ротом повітря і знову сповзав на те саме місце. Він кректав, стогнав і вив — його охопила паніка. Вже полилися сльози, він товк кулаками кляту глиняну стіну. Край уже близько, чорти б його взяли! Ось же він — на відстані витягнутої руки! Але підошви ковзали, і все треба було починати знову. «Я мушу вибратися з цієї чортової ями!» — кричав він сам собі. Йому це вдасться. Колись треба буде померти, але ж не зараз — це занадто по-дурному, отак померти! Він вибереться звідти і знайде лейтенанта Праделя, навіть якщо треба буде розшукати його серед бошів. Знайде і вб’є. Думка покінчити з цим мерзотником додавала йому відваги.

На якусь мить жахна думка блискавкою пройняла його — адже боші не змогли вбити його протягом останніх чотирьох років, а от французький офіцер це зробить.

От дідько...

Альберт опустився навколішки і розв’язав свій наплічник. Він вийняв усе і виклав собі під ноги. Зараз він розтягне свій плащ по схилу і міцніше втисне в глину, щоб зробити наче сходинки. Але якраз тої миті, коли він це намірився, нагорі за кілька метрів до нього вибухнув той злощасний снаряд. Альберт здригнувся, підняв голову. За чотири роки він навчився відрізняти за звуком снаряди сімдесят п’ятого калібру від дев’яносто п’ятого, сто п’ятого, сто двадцятого... А тут задумався. Можливо, через глибину ями чи через дистанцію, цей снаряд звучав якось інакше — це був водночас глухий і м’який звук, а потім — приглушений скрегіт якогось надпотужного свердла, що врізався десь поруч. Альберт лише встиг на мить задуматися. Такого сильного вибуху йому ще не доводилося чути. Земля здригнулася і важко застогнала від удару, а потім піднялася вулканом. На враженого і збитого з ніг Альберта раптом насунулося чорне небо. Ні, це було не небо — це десятки метрів землі над його головою піднялися, ніби в сповільненому русі. Це була величезна хвиля коричневої землі, а її вигнутий хребет уже сипався дощем в його бік і от-от мав поглинути його. Повільна, якась ніби лінива злива з каміння, шматків землі та ще чогось передувала цьому поглинанню. Альберт зіщулився та затримав подих. Він робив не так, як слід було б, треба було навпаки витягтись на весь зріст якомога більше — хто був засипаний землею, сказав би це вам. А потім було ще кілька секунд, коли Альберт спостерігав за завісою землі, що ніби вибирала місце падіння.

Ще трошки, і ця завіса важко впаде на нього і накриє з головою.

Зазвичай, Альберт був дуже схожий на персонаж з картини Тінторетто. У нього були риси страждальця з чітко окресленим ротом, широким підборіддям, очима, кола під якими здаються ще чіткішими через дуги темних брів. Але в цей момент, коли він дивився в небо, звідки мала прийти смерть, він був схожий на святого Стефана. Його обличчя витягнулося, і в ньому було стільки болю та страху, ніби Альберт звертався до неба з молитвою. Але за життя він ніколи і ні в що не вірив. А зараз це було не тільки зайве — на це йому просто не вистачило б часу.

З приголомшливим звуком завіса впала на нього. Гадаєте, від удару Альберта отак просто вбило? Усе було набагато жахливіше. Каміння і груддя продовжувало падати на нього, потім посипалася земля, вона спочатку оповила його, але ставала все важчою і важчою. Тіло Альберта придавило до дна.

А земля все сипалась і сипалась на нього, його щільно затиснуте тіло сковувало і притискало до дна ями.

Потім зникло світло.

Зникло все.

Настав новий порядок у світі — без усього, без Сесіль.

Найперше, що вразило саме перед тим, як його охопила паніка, — зник гуркіт війни. Ніби все раптово вмовкло, ніби Бог, як арбітр, дав свисток про кінець матчу. Звичайно, якби він зосередився, то зрозумів би, що насправді нічого не скінчилося, просто звуки були йому майже нечутні, приглушені шаром землі, що накрила та стиснула його. Але поки що Альбертові було не до звуків, він не думав про те, чи закінчилась війна, бо для нього вона вже закінчилася.

Як тільки гуркіт припинився, Альберту стало все зрозуміло. «Я — під землею», — сказав