Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Нічого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрізь. У кожному.

У розповідях (зчаста!) вражає агресивна наївність наших хлопчиків. Нещодавніх радянських десятикласників. А я хочу від них домогтися діалогу людини з людиною в собі.

А все-таки? Якою мовою ми розмовляємо із собою, з іншими? Мені подобається мова вільного спілкування, вона нічим не обтяжена, відпущена на волю. Все гуляє і святкує: синтаксис, інтонація, акценти, і — точно відновлюється почуття. Я стежу за почуттям, а не за подією. Як розвивались наші почуття, а не події. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу історика, але я історик безслідного. Що відбувається з великими подіями? Вони перекочовують в історію, а ось маленькі, але головні для маленької людини, зникають безслідно. Сьогодні один хлопчик (через свою тендітність і хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповідав, як незвично і водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрілювати.

Хіба це залишиться в історії? Відчайдушно роблю (від книги до книги) одне й те саме — применшую історію до людини.

Думала про неможливість писати книгу про війну на війні. Заважають жаль, ненависть, фізичний біль, дружба... І лист із дому, після якого так хочеться жити... Розповідають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очі навіть верблюдові. Тут атеїстів немає. І всі забобонні.

Мені дорікають (особливо офіцери, солдати рідше), що я, мовляв, сама не стріляла і мене не брали на мушку — як же я можу написати про війну? А може, це і добре, що я не стріляла?

Де та людина, якій лише думка про війну несе страждання? Я її не знаходжу. Проте вчора біля штабу лежав мертвий невідомий птах. І дивно... Військові підходили до нього, намагались угадати — хто це? Жаліли.

Є якесь натхнення на мертвих обличчях... Ніяк не можу звикнути і до безумства звичайного на війні — вода, сигарети, хліб... Особливо коли ми йдемо з гарнізону і сходимо в гори. Там людина віч-на-віч із природою і випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрілить першим — ти чи він? Там починаєш бачити людину природну, а не суспільну.

А в Союзі по телевізору показують, як висаджують алеї дружби, котрих тут ніхто з нас не бачив і не саджав.

Достоєвський у «Бєсах»: «Переконання і людина — це, здається, дві речі, багато в чому відмінні... Усі винні... якщо б у цьому всі переконались!» І в нього така сама думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж устигло зафіксувати в літературі, у науці. Він казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова.

Якби я не читала Достоєвського, мене б охопив більший розпач...

21 вересня

Десь далеко працює установка «Град». Моторошно навіть на відстані.

Після великих війн XX століття і масових смертей, щоб писати про сучасні маленькі війни, такі, як афганська, потрібні інші етичні й метафізичні позиції. Має бути затребуваним маленьке, особисте і окреме. Одна людина. Для когось єдина. Не як держава ставиться до неї, а хто вона для матері, для дружини. Для дитини. Як нам повернути собі нормальний зір?

Мене цікавить і тіло, людське тіло, як зв’язок між природою та історією, між твариною і мовленням. Усі фізичні деталі важливі: як змінюється кров на сонці, людина на сконі... Життя неймовірно художнє саме по собі, і, хай як це жорстко звучить, — особливо художнім є людське страждання. Темний бік мистецтва. Ось учора я бачила, як збирали по шматочках хлопців, які підірвались на протитанковій міні. Могла не йти дивитись, але пішла, щоб написати. Тепер пишу...

А все-таки, чи й треба було йти? Я чула, як офіцери кепкували за моєю спиною: злякається, мовляв, панянка. Я пішла, і нічого героїчного в цьому не було, тому що я там знепритомніла. Чи то від спеки, чи то від потрясіння. Хочу бути чесною.

23 вересня

Піднялась на гелікоптері... Згори побачила сотні заготовлених про запас цинкових трун, які красиво і страшно блищали на сонці...

Стикнешся із чимось схожим — і одразу думка: література задихається у своїх межах... Копіюванням і фактом можна висловити лише видиме оком, а кому потрібен ретельний звіт про те, що відбувається? Потрібне щось інше... Зафіксовані миттєвості, вирвані з життя...

25 вересня

Я повернуся звідси вільною людиною... Я не була нею, поки не побачила того, що ми чинимо тут. Було страшно і самотньо. Повернусь і не піду більше до жодного військового музею...

* * *

Не називаю в книзі справжніх імен. Одні просили про таємницю сповіді, інші самі хочуть забути про все. Забути те, про що писав Толстой, — що «людина змінна». У ній є все.

А в щоденнику я зберегла прізвища. Може, колись мої герої захочуть, щоб їх упізнали:

Сергій Амірханян, капітан; Володимир Агапов, старший лейтенант, начальник артобслуги; Тетяна Білозерських, службовка; Вікторія Володимирівна Барташевич, мати загиблого рядового Юрія Барташевича; Дмитро Бабкін, рядовий, оператор-навідник; Сайя Омелянівна Бабук, мати загиблої медсестри Світлани Бабук; Марія Терентіївна Бобкова, мати загиблого рядового Леоніда Бобкова; Олімпіада Романівна Баукова, мати загиблого рядового Олександра Баукова; Таїсія Миколаївна Богуш, мати загиблого рядового Віктора Богуша; Вікторія Семенівна Валович, мати загиблого старшого лейтенанта Валерія Валовича; Тетяна Гайсенко, медсестра; Вадим Глушков, старший лейтенант, перекладач; Геннадій Губанов, капітан, льотчик; Інна Сергіївна Галовньова, мати загиблого старшого лейтенанта Юрія Галовньова; Анатолій, майор, пропагандист артполку; Денис Л., рядовий гранатометник; Тамара Довнар, дружина загиблого старшого лейтенанта Петра Довнара; Катерина Микитівна Платіцина, мати загиблого майора Олександра Платіцина; Володимир Єроховець, рядовий гранатометник; Софія Григорівна Журавльова, мати загиблого рядового Олександра Журавльова; Наталія Жестовська, медсестра; Марія Онуфріївна Зільфігарова, мати загиблого рядового Олега Зільфігарова; Вадим Іванов, старший лейтенант, командир саперного взводу; Галина Федорівна Ільченко, мати загиблого рядового Олександра Ільченка; Євген Красник, рядовий, мотострілець; Костянтин М., військовий радник; Євген Котельников, старшина, санінструктор розвідроти; Олександр Костаков, рядовий, зв’язківець; Олександр Кувшинніков, старший лейтенант, командир мінометного взводу; Надія Сергіївна Козлова, мати загиблого рядового Андрія Козлова; Марина Кисельова, службовка; Тарас Кецмур, рядовий; Петро Курбанов, майор, командир гірськострілецької роти; Василь Кубик, прапорщик; Олег Лелюшенко, рядовий, гранатометник; Олександр Лелетко, рядовий; Сергій Лоскутов, військовий хірург; Валерій Лисичьонок, сержант, зв’язківець; Олександр Лавров, рядовий; Віра Лисенко, службовка; Артур Метлицький, рядовий, розвідник; Євген Степанович Мухортов, майор, командир батальйонні його син Андрій Мухортов, молодший лейтенант; Лідія Юхимівна Манкевич, мати загиблого сержанта Дмитра Манкевича; Галина Млява, дружина загиблого капітана Степана