Олександр Павлович Бердник - Остання ніч

class="book">МАТИ. У скорботнім чеканні, У найважчу хвилину, Я ізнову з тобою, Мій замучений сину. Я милуюсь тобою, Я радію за тебе… Тільки ж нащо вмирати Для порожнього неба?

ДЖОРДАНО.

Порожнє небо? Що ти кажеш, нене? Вогнем безмірність вічно клекотить. Життя усюди — дивне, незбагненне, Моє життя супроти того — мить…

МАТИ.

Але тіло живеє, Що болить і жадає, Те, що я народила Не для муки й відчаю?! Вже його не побачу, Не торкнусь, не відчую… А лиш попіл байдужий, Плачучи, поцілую…

ДЖОРДАНО.

Не край душі, матусю! Не карай Себе й мене. Так вирішила доля! Світанок скоро. Темний небокрай Зірницею вже жевріє поволі… Прощайся з тілом — болісним, живим, Його не буде! Та моє горіння Вогнем запалить — чистим і святим — Грядущі, небувалі покоління!

Постать Матері розтає. Світає. Чути кроки сторожі. Кати опускаються вниз сходами, одягають Джордано в балахон ганьби, на якому намальовано фігури чортів та драконів. На голову йому насувають блазнівський ковпак. Джордано спокійно витримує наругу. Його погляд — десь понад головами катів.

Джордано виводять із в’язниці. Біснується юрма, ченці й фанатики опльовують його, кидають на нього всяку гидь, паліччя.

На небі поволі згасають зірки.

ДЖОРДАНО (з мукою).

О, зачекайте, ясні, не зникайте! Ще небагато, і мине цей сон… Я вже готовий! Лиш відкрити браму… Я йду до вас! Благаю — підождіть!..

Виходить на ешафот. Кат прив’язує його до стовпа. З юрби з’являється Інквізитор.

ІНКВІЗИТОР.

Джордано! Схаменися — і вогонь Не спалахне. І ти одержиш волю!

Джордано мовчить

ІНКВІЗИТОР.

Одна лиш мить — і вже тебе не буде!

ДЖОРДАНО (гордо).

Одна лиш мить — і жадана свободи Мені відкриє браму вогняну!

Інквізитор дає знак. Спалахує вогонь, реве юрма. Ченці подають Джордано хреста для поцілунку. Він одвертається і дивиться в небо, на останню яскраву зірку.

ДЖОРДАНО.

Цей чорний знак від мене заберіть! Він ясний безмір хижо перекреслив! Мій знак — вогонь Кохання і безсмертя! Прокиньтесь, люди, мужні і безстрашні! Далекі браття! Я іду до вас… О, болісне і радісне багаття… Пали! Пали!

Вогонь гримить, вирує, співає урочисто і накривав всю постать Джордано. Юрба німує

1970 р.