Андрій Хімко - Засвіти

class="book">— Поженуть нас, Одарко, світ за очі,— заспокоювала її сусідка,— та не до чоловіків уже, а від них, не до захисників, а до напасників... Недарма ото струс землі був, і звізда, кажуть, стояла над Чорноморем...

— Спаси, боже, й помилуй нас, грішних! — зашептала Домнина мати, все ще не спекавшись отого здогаду, що його посіяла в ній донька. Отче наш...— почала вона проказувати вслух молитву, підхоплену рештою бранок. Довго шамротіло те моління, доки не поснули полонянки, не дочекавшись води. Тільки тяжкі сонні стогони, часті схлипування та акання чулися коли-не-коли в занімілій тиші сарая. А надворі срібним заливистим дзюркотливим дзвоном коники допилювали літню коротку ніч... Точнісінько, як вдома!..

3

Опритомнів Дмитро аж уночі, не тямлячи, де він і що з ним. У вологому напівосвітленому лойовим сліпцем льохові на солом’яній потерті лежали розкидані покотом отакі ж, як і він, бранці. Та коли, перемагаючи біль, він схитливо звівся на ноги і окинув поглядом лежачих, то знайомих серед них не побачив. Ні односельців, ні однопохідців. Спершу не вірив тому і все пояснював темінню, що не давала гаразд розгледіти. Не заснув уже. Перед очі ставали то рідні місця, то батькові пишні вуса, то маслисті очі коня-мідногривка, а найбільше ота передсвітня страшносудна пожежа, веремія, сутичка-бійка, як зблиск у пеклі, безконечні степи у кіптяві шляхів, базарище і... Домна.

Аж застогнав при згадці про неї, аж подих йому здушило в грудях оте розпачливе її волання. Де вона? Що з нею?

Вдосвіта крізь щілини одвірків несміливо почав цідитися день, загриміли штаби, і бранці спішно позводилися. Після недовгого вовтузіння біля колодок скрипливо відчинилися двері, подали їжу, Дмитро, ледь рухаючись, узяв і свою частку поданих йому коржів-левашів, горня з нудливим молоком-айраном, попросив води і запив усе те. Але спраги так і не вгамував.

Незабаром усіх їх вигнали на залите сонцем подвір’я. Мружились з незвички очі, сльозилися. Дмитро також не міг дивитися на світ божий. Свіже повітря захитало його ніби п’яного. У тісному, огородженому кам’яною стіною дворі ясирники стали раптом табунцем, і Дмитро, оглядаючи бліді, порослі обличчя однодольців, завважив, що він один з-поміж решти без кайданів і, на відміну від них, свіжий, остуджений вітрами та запалений сонцем... Мимоволі уявив себе отаким, як ці бранці, і жаль клубком підкрався до горла. Якщо досі в ньому жевріла іскринкою надія на втечу чи звільнення козаками, то тепер вона раптом згасла. Невблаганна дійсність стояла ось перед ним, і годі було її відігнати геть, забути...

Аж ось слуги, порадившись, заходилися лічити їх, ставлячи в ряди. Дмитра котрийсь вихопив із гурту і повів у куток двору, до землянки-кузні.

Парубок не одразу зрозумів, що наказував ушкал горбоносому варпету-ковалеві з вірмен. Тоді аж, як той, зітхнувши, почав накладувати йому на ноги тяжкі поіржавілі кайдани, второпав, до чого йшлося: у нього збиті до крові ноги, вірменин відмовлявся виконувати волю наглядача. Та що він міг вдіяти? Наказано — мусить.

Аж ось їх вивели з двору й повели вузькою вуличкою. Прилипла до ран одіж і кайдани на зранених ногах завдавали Дмитрові нестерпного болю, та він пересилював себе і йшов, ловлячи на собі співчутливі погляди своїх чорночубих і жовтавооких сусідів.

— Нема косак? — чи то запитували вони, похитуючи головами, чи стверджували зі скрухою в голосі.

— Нема...— відповідав, догадуючись, що і вони гріли надію на звільнення з полону козаками.

А вуличка все вихляла та й вихляла, і Дмитро, перемовляючись з сусідами, дізнався, що всі вони з Кавказу, рамики і глехи, взяті в полон уже давненько; та вивідати, куди їх ведуть, йому так і не поталанило. За розкішним будинком той, що вів їх, круто повернув ліворуч, і бранці побачили за високими зубчастими стінами, що спускались униз, та вежами прохолодне море. Хвилі спроквола хлюпали в пологий піщаний берег. А там, при березі, чого тільки не було: фелюги, галери, бриги з різними штандартами і без них, з вітрилами усіх кольорів чи лише з голими щоглами, з гребцями, що визирали з-за бортів сумними очима, зі спаленими на вітрах лицями, пописаними рубцями на блискучих плечах і спинах. А над усім стояв запах в’яленої риби, що аж дух забивала бранцям.

Коло однієї з великих каторг он-баші знаком руки зупинив полонених та прокричав щось сорбазам, очевидно, наказуючи пильнувати бранців, і моторно пішов по крутому трапу-сходинцю нагору. Бранці бачили, як згодом, через облавок галери, їх оглянув якийсь ага у великому халаті і білій фесці з коштовним опалом над лобом, як він, щось наказавши тому ж таки он-баші, відійшов геть...

Дмитро почув: бранці назвали того капудан-агою і, хоч не знав значення отієї назви, зрозумів, що він і є віднині його невільничий господар. Нило від болю тіло, особливо боліли кісточки, і Дмитро, стоячи, час від часу позирав на ланцюг і оті кільця, що коло них чомусь особливо довго возився варпет. Та, як не придивлявся, помітити нічого не міг, тим паче, коли вони були закривавлені і притрушені дорожнім порохом...

Вантажилась прісна вода у велетенських кадубах, тикви й барила та ханьки з винами і олією, тюки прядива та канати, живиця і коломазь, і капудан-ага час від часу появлявся над облавком каторги перед бранцями як з’ява, подовгу дивився застиглим поглядом в розпечене серпанкове марево Кафи і знову зникав десь з виду, щоб згодом появитися там же. Нарешті прозвучало його веління вантажити і людей-бранців.

Дмитро, ніби прощаючись зі світом, обвів поглядом захаращений приплав і рушив по трапу слідом за іншими. Сходинки були благенькі, гнучкі і, ступивши на них, він ніби кінцево втратив силу і певність, бо раптом сам собі здавався і меншим в оточенні отих каторг та галер,