Пауль Маар - Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу

пахло. Пан Пляшкер оббігав усе місто, обстежив усі вулиці, позазирав у парадні входи геть усіх будинків, заглянув навіть у якийсь бак на сміття, бо там начебто щось зашаруділо. Але то була просто якась бездомна кицька. Суботик не прийшов.
Уже аж як споночіло, повернувся зажурений пан Пляшкер додому. Коли він напрямився до своєї кімнати, пані Моркван виглянула з вітальні й сказала:
— А, це ви? Довгенька ж була ваша прогулянка!
Пан Пляшкер нічого не відповів. Стомлений і розчарований, увімкнув світло. Нікого. Ніхто не чекав на нього вдома. Мабуть, тому, що його грім був несправжній. Треба було, щоб розгулялася справжня гроза і гримів справжній грім, сумно
думав пан Пляшкер, сідаючи на стілець, позичений у пані Моркван задля гучного бляшаного грому. Та тільки-но він сів, стілець під ним із тріском розвалився, і пан Пляшкер, вельми незручно приземлившись, опинився під столом.
— Агов, татку! — пролунав з-під столу такий знайомий голос. Він бринів жалібно. — Не треба було мені підгризати ніжок у цього стільця. Тепер ви на мене сердитеся?
— Суботик! — зарепетував пан Пляшкер і з радощів підскочив догори, забувши, що він сидить під столом. — Суботик! Суботик повернувся!
Власне, він був би понабивав на голові добрячі ґулі, але там, де цілий ранок ще була стільниця, скатертина прикривала велику діру. І пан Пляшкер стирчав тепер із тієї діри, стоячи поміж чотирма ніжками столу, з начепленою на голову білою скатертиною, безпорадно махаючи руками в повітрі.
— О, класна ідея, татку! Граємося в привидів! — у захваті вигукнув Суботик, побачивши пана Пляшкера в такому вигляді, підскочив до ліжка, стягнув звідти простирадло й закутався в нього з головою. Тієї хвилини двері відчинилися. Пані Моркван стала на порозі й запитала:
— З ким ви, власне, розмовляєте? Чи це ще одна ваша нес-с-спод-д-ді-і-іванка? — Жахнувшись, вона миттю захряснула двері, зачинивши в кімнаті пана Пляшкера двох моторошних привидів.
Пан Пляшкер нарешті виборсався з лабетів скатертини, визволився з рами столу і стягнув у Суботика з голови простирадло.
— Яка краса, що ти повернувся! — вигукнув він. — Я страшенно радий! Хоча знову все розпочалося просто карколомно.
— Карколомно? — Суботик, усміхаючись, дивився на пана Пляшкера. — Еге ж, татку, ваша правда. Пані Моркван просто карколомно перелякалася. Але ж пані Моркван і сама карколомна розпочинальниця страшенно карколомних...
— А ось мені зараз просто карколомно кортить довідатися, де поділася стільниця з мого столу, — сміючись, урвав карколомну промову Суботика пан Пляшкер.
— Стільниця? — присоромлено спитав Суботик. — Знаєте, татку, як посидиш сам-самісінький з обіду до вечора в цій кімнаті, то й попоїсти схочеться. А деревина ж смачненька, розумієте?
— Та то не таке велике лихо. Головне, що ти нарешті повернувся, — сказав пан Пляшкер. — Адже тепер я хутко матиму справну машину для здійснення бажань. Для неї нова стільниця — чистий дріб'язок... Та все це ми обміркуємо з тобою завтра. А зараз ми насамперед відзначимо нашу зу
стріч!
— Відзначимо, татку! Віршиком! — зрадів Суботик. — Щойно складеним!
Суботик снідав-наминав
саму дрібну дрібничку:
чотири ніжки від стільця,
та трішки-трішки крісельця,
та ще півтрішки тапчанця,
та з столика стільничку.
Усякий харч він підбирав —
чи теплий, чи холодний, —
Суботик не перебирав,
бо дуже був голодний!
— А, то ти й тапчанця з крісельцем покуштував? — мовив пан Пляшкер
— Та це ж дріб'язок для машини здійснення бажань! — заспокоїв його Суботик.
Другий розділ. Машина для здійснення бажань полюбляє точність
У неділю рано панові Пляшкеру здалося, що він ще спить і вві сні чує, що хтось у його кімнаті голосно виспівує. Пан Пляшкер перекинувся на другий бік. Але спів не змовк. Аж тоді пан Пляшкер пригадав, що до нього ж повернувся Суботик! Пан Пляшкер умить пробудився, сів і роззирнувся по кімнаті.
Суботик кнопками прикріпив до порожньої рами столу скатертину таким чином, що вийшов начебто гамак. Тепер малий шибеник сидів у цьому гамаку, гойдався і співав:
В обід у суботу, о першій нуль сім
я вмить опинився в покоїку цім,
вікном не схотів я залазити знов —
гарненько, чемненько дверима ввійшов.
Пан Пляшкер розцвів.
— Як чудово, що я знову прокидатимусь від звуків пісеньки, — тішився він. — Мені цього так бракувало!
— Ну, пісенька ще не дуже досконала. "Сім" і "цім" — не найкраща в світі рима, — самокритично оцінив свій твір Суботик. — Ану лиш, спробую ще раз:
Сюди пройшов я навпрошки,
бо я сміливець — ого-го!
І знов співаю пісеньки
для татка Пляшкера свого.
Пан Пляшкер схвально кивнув головою.
— Безперечно, так ще краще, — сказав він. — Але було б просто неперевершено, якби ти співав трохи тихіше, щоб не почула пані Моркван.
— О, починається! — скривився Суботик. — Мені що, знов доведеться ховатися, щоб вона мене не побачила?
— Попервах це було б дуже непогано, — сказав пан Пляшкер. — А завтра я знайду спосіб делікатно поставити пані Моркван до відома, що, мовляв, маленький Робінзон повернувся.
Суботик здивовано звів на нього очі.
— А що, хіба вона й досі вас лає? — спитав він. — Ви ж тоді були загадали бажання, щоб вона кожного разу, як їй закортить напастися на вас, промовляла щось дуже люб'язне!
— Вона стала трохи люб'язніша, як була, — відповів пан Пляшкер. — Проте інколи ще нападається. Останнім часом навіть частіш.
— Що ж, це можна зрозуміти. Якщо тут давненько не було Суботика, то загадані бажання поволеньки блякнуть. Аж поки майже зовсім змарніють. Але тепер я тут. Ось побачите, вона більше не буде сваритися.
— Це добре, — сказав пан Пляшкер і підвівся з ліжка. — Хоча тепер її сваріння мені не дуже й дошкуляє.
— Отак краще! — похвалив Суботик.
— Та інколи я їй не мовчу, — гордовито повідомив пан Пляшкер.
— А так найкраще! — похвалив Суботик. — Ви таки від мене дечого навчилися.
Аж тепер пан Пляшкер уперше роздивився Суботика ясної днини.
Той був на вигляд такий самісінький, як тоді, коли пан Пляшкер уперше здибав його на вулиці: хоботець, обличчя все в
синіх цятках, а спина густо вкрита цупкою рудою шерстю. В усій своїй красі сидів він у гамачку зі скатертини і всміхався панові Пляшкеру.
— А де, власне, ти дів свого водолазного костюма? — запитав пан Пляшкер.
— Якби ж він хоч був смачний! — відповів Суботик, аж здригнувшись від огиди. — На жаль, гума надто в'язка штука. Колись мені, щоправда, трапилися були гумові шлейки до штанів, то ті смакували чудово! Але ж вони були старі-старі й
зовсім ослаблі.
— Так. Отже, водолазного костюма вже нема, — сказав пан Пляшкер. — Та гаразд, я ж бо знаю, що нам не конче