Алай - Коли курява спаде

був дурнем, я б не зіпсував зараз матері настрій. Цими днями вона в повній мірі насолоджувалась владою туси, оскільки батько з моїм старшим братом поїхав до центру провінції подавати скаргу на нашого сусіда туси Вангбо. Найперше, батькові наснилося, ніби з його персня випав корал і туси Вангбо підібрав його. Лама сказав, що це — поганий сон. І справді, незабаром один з місцевих старост на кордоні зрадив нас і на чолі більше десятка підлеглих з його родини перейшов на бік туси Вангбо. Батько надіслав людину з солідними подарунками, щоб умовити їх повернутись, але отримав відмову. Останнього разу він послав людину зі злитком золота й оголосив, що купує за нього голову того зрадника, а інших людей та землі дарує туси Вангбо. Однак злиток золота йому в результаті повернули і на словах додали, що якби туси Вангбо вбив людину, яка вчинила йому послугу, то його люди розбіглися б на всі чотири боки, як люди туси Мерці.

Туси Мерці не залишалося нічого більше, як витягти з інкрустованої сріблом і перлами скрині печатку чиновника п'ятого рангу, даровану йому цінським імператором[12], і карту та податись у провінцію Сичуань до військового уряду Китайської Республіки[13] із скаргою.

У нашій родині Мерці, крім мене та матері, був іще батько, а також мій зведений старший брат від іншої жінки, крім того, ще була зведена старша сестра від іншої жінки, та дядько, який подався в торговці й поїхав до Індії. Пізніше старша сестра виїхала із тієї «країни білого одягу» ще далі — аж в Англію. Усі казали, що то — дуже велика країна, яку ще називають «імперією, в якій ніколи не заходить сонце». Я якось запитав у батька: «то що, у великій країні завжди день?»

— Дурник ти, — сказав, сміючись, на це батько.

Зараз, коли їх не було поруч, мені було дуже самотньо.

— Ех, дрозди! — сказав тоді я.

А сказавши, підвівся й пішов униз. Щойно я зійшов, як мене оточили декілька дітей рабів. Батько й мати часто казали мені: поглянь, усі вони — твоя худоба. Тож щойно я ступив на кам'яні плити, якими було викладено внутрішній дворик у замку, як ця майбутня худоба оточила мене. Хоча в них на ногах не було чобіт, а на плечах — шкіряного плаща, не було схоже, що вони змерзли більше за мене. Усі вони зупинились там, чекаючи, поки я віддам наказ. І я наказав:

— Ходімо ловити дроздів!

Їхні обличчя відразу зачервонілись.

Я махнув рукою, щось заволав на все горло, а потім на чолі зграї цуценят прислуги й групи маленьких рабів вибіг з воріт замку. Ми так рвонули за ворота, що налякали сторожових собак, аж вони розбіглись із скаженим гавкотом, яким ще додали радісної атмосфери цьому ранку. Оце так сніг! Землі назовні зробились блискучими й широкими. Мої раби також радісно закричали й почали розкидати сніг босими ногами та підбирати скуті морозом камінці й ховати їх собі за пазухи. А дрозди, настовбурчивши свої бурі хвости, стрибали вздовж стіни, де не було наметено снігу, й шукали собі там харч.

Я вигукнув тільки: «Починаймо!»

І маленькі раби, які були зі мною, кинулися на тих дроздів. Дрозди ж, оскільки не могли злетіти на висоту, потяглись поспіхом у садок, що був ближче до річки. Ми ж, провалюючись по кісточку в сніг і незграбно витягаючи ноги, кинулися за ними вниз. У дроздів не було іншого шляху для втечі, тож у них по черзі почали влучати камінці. Тільця їхні при цьому скручувались, а голови встромлялись у пухкий шар снігу. Ті ж, яких доля милувала від камінців і залишила в живих, жертвуючи своїми задами, ховали маленькі голови в щілини між камінням або серед коренів дерев і, зрештою, потрапляли нам до рук.

То були успішні й красиві битви, що я командував ними в юнацькі роки. Я ще розпорядився своїм підлеглим, щоб хтось із них повернувся до замку й роздобув вогню, а хтось — поліз на яблуні й груші та наламав хмизу. Найбільш кмітливим та сміливим я доручив украсти солі на кухні. Інші ж лишилися зі мною розчищати від снігу садок, адже нам потрібно було місце, де можна було б розпалити ватру, щоб навколо неї могли сісти з десяток людей. Соднама Г'ялцена, якому доручили красти сіль, можна було вважати моєю довіреною особою. Він швидше за всіх побіг виконувати завдання й швидше за всіх повернувся. Я узяв у нього сіль і наказав йому допомогти розчищати сніг. Він із важким сопінням узявся до цієї роботи. Розчищав сніг він, просто розкидаючи його ногами, і це також виходило в нього швидше за інших. Тому коли він навмисне копнув снігу й кинув мені в обличчя, я не образився на нього. Навіть і серед рабів бувають такі, хто має право на більшу любов. Для правителя це можна вважати незаперечною істиною. Саме тому я вибачив щойно відверте порушення, розсміявшись натомість, оскільки мою шию залоскотав сніг.

Ватра швидко розгорілась і всі взялися скубти дроздів. Соднам Г'ялцен не вмертвляв дроздів перш, ніж скубти, тому живі пташки жалібно пищали в його руках, аж у всіх нас по тілу йшли зашпори, він, однак, почувався, ніби так і треба. Добре, що невдовзі над ватрою піднявся заспокійливий запах смаженої дичини. А ще