Алай - Коли курява спаде

Тепер мені вже тринадцять років. За ці роки годувальниця, як і багато інших підлеглих, дізналась багато таємничих подробиць про родину туси, тож перестала бути такою чемною. Вона також вважала мене дурним і часто в моїй присутності казала:

— Тьху на господарів! Тьху на слуг!

При цьому вона люто випльовувала на стіну разом із слиною речі, що до цього потрапили їй під руку і вона їх запхала в рот, — наприклад, овечу вовну, якою набивали ковдри, чи обривки ниток із розпоротих швів на одязі. Тільки останні пару років у неї, здавалось, уже не було сил плювати так високо, як раніше. Тому вона почала відверто показувати, що постаріла.

Коли я почав ревіти на весь голос, вона, перечіпаючись, вбігла до кімнати:

— Прошу тебе, паничу, не реви так голосно, щоб пані не чула.

А я ревів і волав тому, що мені було до болю радісно.

Тоді годувальниця сказала до мене таке:

— Паничу, сніг пішов!

Який це мало стосунок до мене? Однак я дійсно припинив плакати. З ліжка мені було видно квадрат неба в рамі вікна, — такого блакитного, що аж серце заходилось. Вона допомогла мені підвестись і тоді я побачив, яким товстим шаром сніг придавив гілки дерев. Я скривив губи, щоб знову заплакати, але вона поспішила сказати:

— Поглянь, дрозди[10] спустились із гір.

— Справді?

— Так, вони спустились. Ось послухай, вони кличуть вас, дітей, бігти гратись із ними.

Тоді я слухняно дозволив їй одягти себе.

О, Небо, поглянь, я нарешті дійшов до дроздів! І бачиш, як я обливаюся потом? У нас тут усі дрозди дикі. Ніхто не знає, де вони ховаються в похмурі дні, однак коли погода прояснюється, вони вилітають усі разом і починають співати — заливисто й дзвінко. Дрозди не дуже вміють літати, хіба що з високого місця вниз, тож вони ніколи не опускаються легковажно дуже низько. Однак, коли випадає сніг, їм уже не вдається так триматися, адже на попередньому місці вони тепер не знаходять їжі і їм доводиться летіти до людей.

Отже, весняний сніг витиснув дроздів із гір.

Поки ми снідали разом із матір'ю, постійно хтось приходив щось спитати.

Спочатку з’явився кульгавий управитель — запитати, чи не потрібно перевзути панича в теплі чоботи, коли він піде гратись у снігу. Він також додав, що оскільки панич тут, то можна зараз і перевзутись. Мати сказала йому:

— Котися звідси, кульгавий, а свої драні чоботи повісь собі на шию!

Управитель вийшов — звісно, не повісивши чобіт собі на шию і не викотившись.

Невдовзі він знову увійшов, накульгуючи, щоб доповісти, що хвора на проказу жінка, яку требá[11] вигнали з села, не змогла знайти в горах собі їжі під снігом і спустилась із гір.

Мати швидко запитала:

— Куди вона дійшла зараз?

— На півдорозі вона потрапила в пастку, влаштовану на диких свиней.

— Вилізе.

— Вона не може вилізти і зараз голосно кричить у ямі.

— Чому ж тоді її не закопають?

— Живою?

— Це мене не обходить, але не можна пускати проказу в село.

Після того ще була справа про монастир і пожертви для ченців, а також питання видачі насіння селянам, які обробляли землі нашої родини. У мідній жаровні, що стояла в кімнаті, палахкотіло деревне вугілля, тож невдовзі я спітнів.

Після того, як мати присвятила трохи часу громадським справам, з її обличчя зник звичайний стомлено-лінивий вираз і натомість засвітився й заблимав якийсь вогник, ніби в середині ліхтаря. Задивившись на її розпашіле обличчя, я навіть не почув, що вона мене про щось запитала. Тоді вона рознервувалась і спитала, підвищивши голос:

— Кажи, що тобі потрібно?

— Мене кличуть дрозди, — відповів я.

Дружина туси на цьому втратила терпіння й сердито вийшла. Я повільно пив чай, демонструючи в ту мить звички аристократа. Коли то була вже друга чашка, з молитовні на горі почулись удари барабанів і дзвонів — це означало, що дружина туси знову пішла перевіряти роботу ченців. Якби я не