Джеффрі Ліндсей - Ніжно відданий Декстер

була, Ага!, яка, звісно, означала, що тепер не було жодних сумнівів щодо МакҐрегора і того, що він робив; і що тепер він був щасливим переможцем Грант-прі у тоталізаторі Темного Мандрівника.

А інша думка була дещо турбуючою: хто ж тоді знімав фото?

Занадто вже різноманітні нахили зйомок були на фотографіях, аби пояснити це автоматичною зйомкою. Переглядаючи знімки по другому колу, а помітив на двох, які були зроблені зверху, гострий носок червоного ковбойського чобота.

У МакҐрегора був спільник. Це слово прозвучало так по-телевізійному, неначе показували сцену суду, але якогось іншого кращого визначення я не знайшов. Він не діяв самостійно. Хтось знаходився поряд з ним і, якщо не робив щось інше, то точно спостерігав і робив фотографії.

Маю із соромом визнати, що я мав деякі скромні знання і таланти в сфері напіврегулярних понівечень, але ніколи раніше я не зіштовхувався із чимось подібним. Трофейні фото, так — все таки, я мав свою власну маленьку коробочку із скельцями, на кожній із яких була крапля крові, аби ознаменувати кожну з моїх пригод. Повністю нормально тримати щось як сувенір.

Але присутність другої особи, яка споглядала і фотографувала, перетворювала приватний перформанс в якесь шоу. Це вже було зовсім непристойно: чолов'яга був повним збоченцем. Якщо би лише я був здатним на моральне обурення, я був певним, що якраз це і переповнювало б мене. Проте оскільки це було неможливим, мої бажання познайомитися з внутрішностями МакҐрегора лише зміцніли.

На катері було душно і спекотно, а мій прекрасний вишуканий всепогодній костюм виявився не найкориснішим. Відчував себе неначе яскравий жовтий пакетик чаю. Я взяв декілька найчіткіших фото і поклав їх собі в кишеню. Решту повернув назад до відсіку, поправив койку і повернувся до головної каюти. Наскільки можна було судити, визирнувши із вікна, — чи краще назвати це ілюмінатором? — на причалі не було нікого, хто би, ховаючись, спостерігав за мною. Я прослизнув через двері, пересвідчившись, що вони залишилися зачиненими після мене, і побрів через дощ.

Із безлічі фільмів, які я переглянув за довгі роки, я прекрасно знав, що прогулянка під дощем — найкращий момент для роздумів про людські пороки, тому саме цим я і зайнявся. Ох, що за гидкий МакҐрегор і його невідомий дружок-жучок? Як вони могли бути такими негідниками. Ці міркування виглядали більш-менш правильними, та й це було все, що могло залізти в мою голову; я сподівався, що цього було достатньо, аби вдовольнити свою формулу. Я почав розмислювати над власними пороками, що виявилось набагато веселішим, і думати про те, як влаштувати ігрища із МакҐрегором. Я відчував як з найпохмуріших глибин підземелля Замку Декстера почала підійматися хвиля темного захвату і як вона йшла на водозливи. А скоро все це мало вилитись прямо на МакҐрегора.

Більше не лишалося жодного місця для сумнівів, звісно ж, ні. Сам Гаррі би визнав наявність фотографій більше, ніж достатнім доказом, а зловтішне хихикання із Темного Заднього Сидіння благословило мій проект. Ми з МакҐрегором будемо робити спільний дослід. А потім буде спеціальний бонус, коли я знайду його друга в ковбойських чоботах, — звісно ж, він в найскоріші терміни піде за МакҐрегором; ніякого відпочинку для лиходіїв не буде. Це було неначе розпродаж два-по-ціні-одного: неможливо встояти.

Заповнений своїми щасливими думками, я навіть не помічав дощу і мужньо та швидко крокував до своєї машини. На мене чекали великі справи.

Глава 3

Прагнення слідувати своєму звичному порядку — кепська справа, особливо, якщо ви педофіл-вбивця, який опинився в полі зору Декстера Месника. На щастя для мене, ніхто ніколи й не ділився настільки важливою інформацією з МакҐрегором, тому я без зусиль знайшов його, коли він виходив із своєї контори о 6:30 вечора, як і кожного дня. Він вийшов із задніх дверей, зачинив їх, і вліз у свій великий позашляховик Ford; вельми зручний транспорт як для демонстрації клієнтам будинків, так і для транспортування зав'язаних маленьких хлопчиків на причал. Він влився в трафік і я простежив за ним до його дому, з бетонних блоків на Пд-Зх. Восьмидесятій Стріт.

Рух біля будинку був інтенсивним. Я звернув у невелику бокову вуличку через півкварталу, і припаркувався на місці, з якого відкривався чудовий вид на будинок. Уздовж дальньої межі ділянки МакҐрегора тяглася висока і густа жива огорожа, яка не дозволяла б сусідам бачити, що коїлося на задньому дворі. Я сидів в своїй машині і робив вигляд, що розглядаю карту хвилин із десять, цього було якраз досить аби подумати і впевнитися, що він не збирався кудись йти. Коли він вийшов із будинку і почав безцільно тинятися по двору без сорочки і у бавовняних смугастих шортах, я зрозумів, що буду робити. Я відправився додому підготуватися.

Не зважаючи на факт, що зазвичай я мав гарний і здоровий апетит, перед моїми маленькими пригодами мені ніколи не хотілося їсти. Мій внутрішній колега дрижав від наростаючого очікування, місяць бурмотів все голосніше і голосніше в моїх венах, коли ніч пливла понад містом, а думки про їжу звались такими тривіальними.

І тому замість того, аби насолоджуватися високо протеїновим обідом, я ходив по своїй квартирі, палаючи від нетерплячки, але все ще маючи доволі холодну голову, щоб дозволити Денному Декстеру тихенько розтати на задньому фоні, дозволяючи, сп'янілому від зростаючої могутності, Темному Мандрівнику неквапливо сісти за кермо і перевірити важелі керування. Це завжди було таким хвилюючим відчуттям, коли я дозволяв собі примоститися на задньому сидінні і дати Мандрівнику керувати. Здавалося, що тіні відростили собі гострі кути, а пітьма перетворилася в живі відтінки сірого, що робило все навколо більш чітким. Тихі звуки ставали голоснішими, що їх уже можна було відрізнити; моя шкіра свербіла, моє дихання ставало шумним, і навіть повітря, здавалось, перетворювалося в щось живе на запах, що було так непомітно в звичайні і нудні дні. Я ніколи не відчував себе більш живим, ніж тоді, коли Темний Мандрівник починав керувати.

Я змусив себе сісти в крісло і тихо сидіти, відчуваючи як Потреба вертілася в мені і зростала у повну готовність до дії. Кожний подих відчувався неначе потік холодного повітря із невидимого насосу, що наповнював груди і робив мене більшим і яскравішим, поки я не доростав до тих пір, що перетворився в масивну, невидиму для очей сталеву віху, яка була готовою розрізати місто, покрите пітьмою. Моє крісло стало якоюсь дурнуватою крихітною річчю, що могла вмістити хіба що мишу, і лише пітьма здавалася достатньо великою.

І