Ява - Блукаюча у часі

— Звикнеш. «А може й ні, це вже як пощастить», подумала Моніка.

Нарешті ми вийшли в освітлену зону, і навіть заасфальтовану. Бар же виправдав моїх очікувань: фасад мав в готичному стилі. Високі тонкі шпилі високо встромлялися в зіркове небо. Щоправда, фігури, які повинні бути горгулями, більш схожі на ідолів епохи середньовічного язичництва. Я бачила таких на малюнках, це здається Ярило — бог, чи ні, не пам’ятаю. І яка різниця.

— Наталя, бар здається не працює. — І справді, вивіска не горіла, вікна темні. Коло бара стояв Марк, він вже не здався мені таким приємним, на ньому була жовта гавайська сорочка і білі шорти. Побачивши нас, він помахав рукою, підійшовши ближче він усміхнувся своєю чарівною усмішкою, так, він все — таки гарний…

— Привіт! А я вже зачекався. Бар виявляється ще не працює. Підемо тоді погуляємо. Покажемо нашій новенькій парк? — Марк взяв мене за руку і повів у протилежний бік. На Моніку навіть не подивився, ніби її й не було поруч. Тривожний знак для мене, адже він її відкрито ігнорує. Так хлопці роблять, коли дівчина їм не байдужа. Проте тепло його руки змивало мою турботу.

— Так. — Відповіла Моніка якось невпевнено. Марк подумав, що його байдужість засмутила її й він весело продовжував щебетати далі всілякі дурниці. Проте, зовсім інше було на думці дівчини. Адже тільки вона відзначила, те, що не побачили ми. Підходячи до бару, Моніка помітила тіні. Вони повзли по землі до Марка. Ось із темної густої маси почали вимальовуватися руки, покручені з довгими корявими пальцями та ось показалась голова. Не було видно що це, але це ніби нюхало повітря, вловлювало запах наближаючись до Марка. Так, воно хотіло його, цей запах … Істота божеволіла тихо, без звуку. Моніка прискорила крок, я аж бігла за нею. Коли Марк пішов до нас, істота повернула голову, воно відкрило вже рота, готуючись вхопити його за ноги. Але тільки пащу, що зяяла, і це все, що змогла розгледіти Моніка — чорну смердючу пащу. Дівчина видохнула з полегшенням, вона встигла вчасно. Воно ж, налякане, поповзло назад у пітьму, там, де його ніхто не побачить, особлива вона, його володарка. Однак істота пильно продовжувала слідкувати із темних кутків. Воно повзло безмовно, неухильно крокуючи за нами.

— І так, Марк. Здається мені, що сьогодні ти ніяк не заблукав шукаючи свого корпусу? — Сказала я, стріляючи очима в його бік. Мені подобалося, що він тримає мене за руку, але я все-таки демонстративно вивернула її та взяла Моніку під лікоть. Він на мить розгубився, але вже за секунду променисто посміхнувся.

— Так, ви мене розкусили. — Він підняв руки так, ніби здавався. — Хотів з Монікою привітатися й водночас, — він зробив наголос на цьому слові, - познайомитися з її чарівною сусідкою. Мені на пропускному пункті сказали, що приїхала онучка того самого — Ернеста Войчека! Він мій кумир.

— Дякую, дуже приємно. Дід теж був моїм кумиром.

— Мені шкода, що він помер. Ти не пам’ятаєш звісно, але і наша сім'я була на похороні. Я бачив тебе там.

— Тоді я нікого не бачила. Сам розумієш.

— Так, звісно. Моніка, а ти знала що з нами буде вчитися онука Войчека? — Я знала, що мій дід був авторитетною персоною, але такою, щоб його знала навіть молодь!. Це справді слава.

— Знала. Наталя, я була знайома з твоїм дідом. Ти дуже схожа на нього. Зовнішньо — точна копія.

— Дякую, це найприємніша річ яку я чула… — Виникла незручна пауза. Я помітила, що Моніка завжди оберталася, ніби за нами хтось йшов.

— Ти чого?

— Нічого.

— Пропоную піти на галявину ідолів! — Викрикнув Марк занадто голосно для такої тиші. Його слова луною віднесло десь у море.

— Це що таке?

Галявина ідолів виявилася досить цікавою. Жовті цнотливі ліхтарі тихо дзижчали. В їх світлі я розгледіла велику поляну. В її центрі, півмісяцем стояли статуї. Вони були втоплені у високій траві. Вона ледве колихалася під літнім вітерцем. Трава була настільки висока, що прикривала бетонні лавочки поміж ними. Я нарахувала дванадцять ідолів. Один із них, найвищий, стояв у центрі.

— Цим статуям понад тисячі років, — Моніка провела рукою по одній із них. — Раніше, на цьому місці наші предки проводили обряди. Вона на диво збереглася. Християнство знищило все, що відносилось до язичництва. — Ми сіли між Ярилом і Даждьбогом. На цьому місці навіть дихалося якось інакше — давнім, проте не забутим.

— Дивно. Але тут дванадцять богів, коли Володимир запровадив лише шість.

— Наталя, ти знаєш міфологію? — Моніка була дуже здивована.

— Трошки. Мій дід був схиблений на українській міфології. В нього було багато книжок на цю тему, звісно, книжки я не читала, але дід постійно розповідав. Статуї реставрували? — Насправді, вони виглядали так, ніби їх поставили ніби вчора.

— Не всі. З уцілілих, дивним чином, були Перун, Летница й Мокош. Всі інші — збереглися лише фрагменти. Мати казала, що прихильники культу встигли сховати цих богів. — Як же нудно, а от Марку здається цікаво. Він слухав Моніку відкривши рота, я знала цей погляд: він був безнадійно закоханий в цю, до нестями гарну і загадкову дівчину. В мене виникало відчуття «третьої» зайвої і я підвелася.

— Час іти.

— Куди? — Марк схопив мене за руку, — ми з пів годинки сидімо тільки. І ти ще не чула химерну історію про ченців-збоченців.

— Про що ти?

— Я намагалася тобі вже розповісти, чому закрили монастир, ти ж не захотіла слухати.

— Бо в твоїй розповіді було відсутнє слово ченці-збоченці. — Мої супутники розсміялися. Далі вони наввипередки розповідали про ченців.

— Монастир був чоловічий. Його настоятель був і справді доброю і мудрою людиною. А от деякі ченці — не дуже.

— Ой, Моніка, кажи вже, як було. Вони були справжніми збоченцями. — Марк встав. — Вони організували секту, де займалися всілякими розпусними речами.

— Так, вони привозили дівчат із міста і робили всіляке таке. — Щоки