Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

Старі світи не зникають безслідно. Вони продовжують своє існування, але поза свідомістю їх автора. Вони мов неприкаяні ширяють у чорних дірках Галактик, додаючи хаосу заплутаному простру. Якщо такий блукаючий світ трапиться вам на шляху, коли будете мандрувати міжгалактичним коридором, ліпше оминіть його. Собі безпечніше. Такі настанови дають на кожному зоредромі, перш ніж здати в оренду літаючу яхту, шхуну чи зорехід. Проте, не усі їх дотримуються. Інколи через цікавість мандрівник підлітає занадто близько до забороненого об’єкту, а той засмоктує його у свої тенета. Зазвичай повернутись неможливо.

Блукаючому світу для існування постійно потрібна нова енергія, тому він і поглинає усе, що наближається до нього на видиму відстань. Так чинить більшість світів. Втім, якщо вам трапиться срібний блукалець — можете не перейматися. Це світ волхвів, ельфів і просвітлених. Ті, кому щастило погостювати у срібному світі, розповідали усілякі дива. Втім, сьогодні срібні блукальці — неабияка знахідка. А от планета Несхідного Сонця не схожа на жодну з описаних.

На планеті Несхідного Сонця, як завжди, парило. Омега сидів у веранді перед вікном, яке ніколи не прочинялось і дивився на кактусові насадження, що простягались довкола на кілька сотень кілометрів. Голову його прикривав трикутний капелюх з газетного паперу кількастолітньої давнини. Він ні про що не думав.

— Напевно Мардук від нас відвернувся, — раптом сказала Даяна Роуз, потушивши в попільничці цигарку.

— Ти знову починаєш! Ще 2 тисячі років тому Аркс із Скари методом експериментальної фізики довів, що ніякого Мардука не існує. Мільйони років жриці нас дурили цим міфічним персонажем і до того ж так вправно, що навіть такі кити науки як Парфагор, Медалєв і Моносов ходили до Жовтого палацу аби відсвяткувати день народження придуманої істоти, — відповів Омега.

— Хотіла б я поговорити з Арксом, — зітхнула Даяна. — Я впевнена, що його тортурами примусили зректися віри в Мардука.

— Ти з ним уже не поговориш, він півгодини не дожив до початку вічності.

— Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навідувалась до Жовтого Палацу і просила у Мардука — то сонця, то дощу. І все — отримувала, — Даяна додала в каву вершків і відставила філіжанку на підвіконня.

— Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобі вже стільки років, що ти не можеш цього пам’ятати.

— Еге ж, скільки років! Ти й не знаєш, що доки ми не загубили час, нагадувати жінці про її вік було вульгарно.

— Не можу побачити в цьому нічого поганого.

— Він не може побачити, — буркнула Даяна. — Усе ж таки моїй бабці пощастило більше, ніж мені. Вона встигла померти до початку хаосу.

— Називай це як заманеться. Як на мене, то краще жити. Бачиш скільки всього смішного.

— І тобі не здається це безглуздям! Живеш і не старієш на жоден рік — ніби й не живеш. Раніше все було інакше, доки Мардук від нас не відвернувся.

— Що ти ще вигадаєш! Мардук, Мардук… Де ж він, твій Мардук, скажи мені. Може сходи і ти в Жовтий Палац як твоя бабця — попроси у нього дощу або ночі. — скривився Омега.

— Мені остогидло жити. І ніяка халепа нас не візьме.

Вхідні двері скрипнули і Даяна з Омегою почули монотонне цокання палиці по підлозі.

— От кому й справді не пощастило, так це Кріту, — зітхнув Омега. Сердега вже ногою був у могилі, коли час припинив ходити. А тобі чого нарікати! Ще можеш перечитати усі книги, навчитись балету, лижному спорту і аквааеробіці, вивчити з півсотні мов, зайнятися астрономією…

— Тю… Ти що! Я вже всьому цьому навчилась і встигла забути.

— Можна навчитись вдруге.

— Що ти верзеш? Щоб знову забути? — кривляючись мовила Даяна. Вона розвернулась до вікна, взяла філіжанку кави і відпила два ковтки.

Двері прочинилися і до кімнати, перевалюючись увійшов дядько Кріт.

— Хелоу, — сказав він, — Даяно, я чую тут запах твоїх парфум, але тебе не бачу. Ти ж знаєш, що я погано бачу.

— Він говорить про це вже 600 років, — Даяна розпачливо ковтнула кави.

— Не 600, а 631 рік, 2 місяці і три дні. Я точно веду відлік, відтоді, як спинився час.

— А ще каже, що погано чує!

— Я справді погано чув, коли спинився час. Але за 631 рік, 2 місця і 3 дні я витренував свій слух. Де тут ослінець?

Даяна підсунула старому ослінця і допомогла всістися.

— Омего, ти тут, я впізнаю тебе по диханню. Давай побалакаємо про велику політику. Мені щойно надійшов імпульс із сузір’я Андромеди від цивілізації ропух. Проти Мардука готується заколот.

— Твій імпульс, Кріте, спізнився більш, ніж на пів тисячоліття. Мардука давно заколотили, або з’їли ці ваші ропухи. Ми живемо 631 рік і не можемо померти. І не помремо ніколи. І дітей ми не можемо народжувати! — саркастично вигукнула Даяна.

— 631 рік, 2 місяці і 3 дні.

— Гаразд! Гаразд! І три дні, а що це змінює?

— Ми повинні врятувати Мардука.

Даяна розреготалась.

— Ми не можемо навіть собі дати раду! Ми не можемо навіть померти за власним бажанням!

— А я, а я… Я і не хочу помирати, — сказав Кріт, — Я відчуваю себе на 71 рік.

— А я на 671!

— У вас такий поганий вигляд? Не можу повірити. Чекайте я дістану контактні лінзи.

Даяна розлютовано попростувала до дверей.

— Вона пішла, Омего? То я не доставатиму лінз. Чого це їй так кортить померти?

— У неї рак