Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Я не знаю. І він... також не знає. Але вона справді хоче врятувати тих людей, я побачила це. Вона не геть пропаща. Хоч, звісно, й небезпечна. Але її зв’язок з Метейським краєм ще живий і доволі міцний, хоч вона сама може це заперечувати. Годі, Ждане. Ваша війна — не моя, якщо чесно. Вибач, якщо це звучить сухо чи невдячно. В Павутинні мене врятували. Я вдячна вам за це. Та не дозволю вбити двох людей, якщо є інший вибір. Хай небезпечніший, хай більш складний і непевний — я не прошу тебе бути поруч зі мною, коли піду з ними. Але вибір цей є, і я його зробила. Просто добре обговорити це з тобою зараз тут. Попри все, я не хотіла б, аби вони бачили, що Стожар геть не кориться Раднику. Я поважаю тебе. Та я буду відстоювати своє рішення.

— Здається, надходять часи, коли Рада схилиться перед Стожаром, — мовив по паузі чоловік. Тоді поглянув на мене і його очі видались кришталево-темними, наче трохи сяючими біля зіниць.

— Ждане, я...

— Я хочу, щоб ти знала: якщо так буде, я визнаю це першим. Я не піду проти твоєї волі, Стожаре. Можливо, ти права. Часи з твоїм приходом настають інші. Але і я хочу укласти з тобою угоду. Тоді роби з дарвенхардцями усе, що захочеш.

— Чого ти прагнеш?

— Аби ти залишилась із нами. Коли відправиш Тараса додому — не йди з ним. Цей світ без тебе тепер мало чого вартий.

Я відчула, як горло стиснуло від його слів.

— Я...

— Не вимагатиму від тебе магічних присяг. Я просто хочу, щоб ти пам’ятала: якби ти зараз пішла від нас, то ми ще сяк-так вернулись би до попереднього життя, хоч і... ну, та не важливо. Але якщо ти втягнеш Павутиння у відносини з белатами, якщо виникне бодай найменша можливість нашого викриття, а вона з’явиться, тільки-но ми розв’яжемо дарвенхардців — ти станеш відповідальною за долі людей в підземеллі. Так само як і я, бо дозволю це. Ми муситимемо їх захищати. До останнього.

Я простягнула йому правицю. І не чекала, що Ждан просто так погодиться. Але він зробив це. А я... я й так надто вгрузла в цю історію. Чекати, що її фінал відповідатиме моїм особистим інтересам чи прагненню вернутись додому разом з художником, було б дурістю. До того ж я не була впевненою, що хочу цього. Але воліла б, звісно, мати вибір... Та вже. Життя давно показало мені, що не буває ідеальних фіналів. Треба обирати. Треба відпускати. Треба уміти бути відповідальною.

— Я обіцяю тобі. Я не покину вас.

Ждан узяв мою руку і поцілував.

Дороги додому не буде.

— Що ви надумали? — спитав Ждан, коли ми повернулись до печери. Він був спокійним.

— Спершу я б хотів знати, що вирішила Стожар, — мовив Всевлад.

— Гаразд. Я зроблю те, про що ти просиш, — відказала я. Зрозуміла, що погодилась стати убивцею чи принаймні співучасником, але той вибір треба було зробити. Принаймні для Ханни треба буде рятувати, а не убивати.

— Тоді я згоден, — мовив Всевлад. Усі поглянули на Ханну.

Та кивнула.

— Я також.

Ждан розрізав мотузки, що сковували їхні руки, ноги та тулуби. В ту секунду павутинці відчутно напружились — але дарвенхардці просто підвелися. Я зітхнула з полегшенням і простягнула до них руки: Всевладові правицю, а Ханні — лівицю. Робила дещо неймовірне, не випробуване досі, але тіло і сили слухались. Мої долоні, чисті та неушкоджені, легенько мерехтіли золотавим сяйвом.

Дарвенхардці взяли мої руки в свої.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Всевладе, у виконанні задуманої помсти одинадцятьом людям. Я присягаюсь тобі, Ханно, допомогти врятувати і доставити до безпечних місць трьох людей, яких ти хочеш захистити, — мовила я. Світло довкола наших рук стало потужнішим, розлившись печерою і затопивши її м’якими променями.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Анно, відшукати знання, що відкриють шлях до твого світу звідси. Я присягаюсь тобі не завдавати шкоди мешканцям Дикого краю і не викривати шляху до них нікому, — мовив Всевлад. Ханна повторила його слова.

Сяйво довкола наших рук стало ще яскравішим, а тоді поволі згасло.

Дарвенхардці лишились в печері. Для цього довелось пройти через одну не дуже приємну мить, коли я знову торкнулась руки Всевлада — чоловік дозволив мені зазирнути в його голову, щоб упевнитись у тому, що вони з Ханною одразу ж не помчать до Циркути, аби нас видати, чи не підуть нашими слідами до поселення. Я боялась торкатись його чорних тату, та попередній досвід показав, що тільки так можна проникнути до захищеної свідомості дарвенхардця — поклавши пальці на захисний малюнок і маючи його мовчазний дозвіл. Я боялась вогню, бо до тремтіння пам’ятала страшні опіки. Проте