Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

крові світилася пара яскраво-блакитних очей, а під сіруватою шкірою стукало серце, воно виявилось трохи завеликим. Пам’ятаю, мені стало цікаво, чи всередині моєї темряви його очі сяяли так само.

Коли Їм сюди приходить, він кілька хвилин жартує з Маріоном, а тоді взагалі забуває про його присутність. Дзвінкий голос Маріона весь час лунає повз нього, наче б дитина знаходилася на недосяжній для нього частоті. Та Маріону все одно подобаються візити Їма, він дивиться на нього щасливими очима і питає, коли той прийде до нас знову.

— Не знаю, — відповідає Їм, — можливо, я більше ніколи не повернуся.

— Чому не повернешся?

— Тому що жити — це важко, а з часом стає все важче. Ти щасливий, бо не знаєш, що на тебе чекає, комісаре Бельмондо.

Перш ніж я встигаю заснути, відчуваю запах горілого. Перевіряю всю квартиру, попільнички, газову плиту, старі згорілі свічки, але ніколи нічого не знаходжу, тож я навчилася все одно засинати. Щойно поринаю у несвідомість, як починають рухатися фіолетові смужки диму, разом з ніччю приходить переляк, смуга холоду поверх грудей, холодна рідина, яка тече уздовж хребта, венами, як сніг, як вуглекислий газ. Вночі я знову прокидаюся, мені здаєтся, що світ зараз зіштовхнеться з якоюсь зіркою, я прокидаюся від того, що падаю, я боюся, що будинок зараз перекинеться, боюся, що все зникне, коли я прокинуся, боюся через війни, які повільно насуваються на світ. Наша з Їмом довга ніч розгортається піді мною, ніби темне небо, і тоді я підходжу до Маріона і дивлюся на нього, він лежить у ліжку, розкинувшись, ніби маленький хрестик, з темним від поту волоссям. Я б хотіла вміти захистити його від ночі, від мого обличчя і погляду, хотіла б могти далі носити його у собі.

На деревах у Клокхуспаркен на кінчиках гілок висять великі прозорі краплі, вони розриваються, відриваючись від кори, і падають на землю, непотрібні, зруйновані. У кожній краплі — дзеркало, і в кожному дзеркалі міститься окремий світ, пацієнти, котрі ходять пляжем внизу за Санкта Марією під шум хвиль, анонімні могили на території лікарні, мертві з Палацу безумців, у яких немає рідні, вони покояться в цементних чанах, наповнених формаліном, чекаючи, коли опиняться на столі для розтинів перед студентами медицини, Їм у машині швидкої допомоги прямує мостами до Бекомберґи, і Сабіна, яка у вигорілій на сонці майці танцює, задкуючи, у приглушеному світлі шостого відділення. Від цього не боляче, просто все набуває особливої ясності, я бачу візерунок на стовбурах дерев за вікном так чітко, наче тримаю в руці збільшувальне скло.

— Їме, ти справді хотів усе залишити? — запитую. — Маю на увазі — померти. Ти справді цього хотів?

— Думаю, так. Я вважав, що мені вже нічого не залишилося.

— Але…

— Єккі, це не настільки страшно. Часом просто нічого не залишається.

— А ти не хочеш повернутися додому?

— Я вже вдома.

Відвідуючи його тієї пізньої весни, коли мені виповнюється чотирнадцять, я бачу, як Їм возсідає на невеликому схилі під березами перед Великим Чол. Між високої трави зигзагами літають перші білі метелики, вже здалеку нам чути, як Їм розповідає історії і співає перед невеликим відділенням лікарні біля беріз, в оточенні персоналу, пацієнтів і родичів. Ми повільно наближаємося, ідучи під навислими кронами, Лоне далі одягнена в пальто і чоботи, незважаючи на літнє тепло, птахи на деревах кричать, як божевільні, такі довгі, стражденні, похмурі крики. Їм завжди з усмішкою ширяв над безоднею, п’яний і непереможний, він завжди вмів зробити так, щоб інші сміятися. Це його дарунок нам.

Напевно, Їма привезли сюди вночі, його знайшли в снігах на трасі, що вела до аеропорту, і після промивання шлунку в Саббатсберзі доставили до Бекомберґи. Кількома годинами раніше він поселився в готелі біля Норртулла, там проковтнув усі свої снодійні таблетки і запив пляшкою коньяку. Тоді вийшов на трасу в напрямку аеропорту, щоб спробувати сісти на літак і кудись потрапити, байдуже куди — Париж, Санкт-Петербург, Москва, до пункту призначення він мав би прибути вже мертвим. Але до цього не дійшло. Їм заснув у сніговому заметі за кілька сотень метрів від готелю. Я бачу хижих птахів, що на узбіччі чекають на неживе Їмове тіло, і рештки неба, яке повільно зникає між чорними верхівками дерев. На відстані — звуки сирен, дерев’яних черевиків і ключів, за Їмом зачиняються двері, його перевозять освітленими коридорами, і ще ця страшенна темінь, що насувається зі старої криваво-червоної будівлі лікарні біля алеї Бекомберґа в передмісті Стокгольма. Мабуть, це я колись давно, в іншому часі запитую, доки ми ще стоїмо під похиленими березами перед Великим Чол.

— Їммі.

— Що?

— Хіба не було нічого, що того дня могло б затримати тебе в цьому світі?

— І що б це могло бути?

— Не знаю… може, я?

— Припини, Єккі, — каже Їм, сміючись. — Я ніколи не був щасливим від чогось такого, що приносило щастя іншим людей. А ти завжди