Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Але головне те, що на той момент вони цілком мали рацію: України більше не було. Власне, українці перетворилися на «народ у розсіянні», і з усіх прибулих до Америки до кінця це усвідомлювали тільки емігранти третьої хвилі.
* * *

Із тим, що українці виявилися «народом у розсіянні», позбавленим власної землі, пов’язаний специфічний пафос обожнення України. Політизація церковного життя і спричинені тим конфлікти почалися ще за другої хвилі еміграції. Проте лише після утвердження СРСР на теренах України ця тенденція сягнула розцвіту. Звідси ми маємо дещо дивні для християнства лозунги про «народ-мученик», «українську Голгофу», «Воскрес Христос — воскресне Україна». Усе це поза українським історичним контекстом видається майже язичництвом або принаймні анахронізмом, адже більшість європейських націй «відхворіли» на це ще в ХІХ столітті. Але тут аналогія з поляками, сербами чи мадярами помітно кульгає, оскільки ми маємо справу не так із риторикою націоналізму, як із риторикою народу в розсіянні. Люди, що втратили свій «Град Земний», знаходять його відблиск у сяянні «Града Небесного».

Українці асоціюють свою націю з Богом у своєрідний спосіб. Цю асоціацію не варто розглядати в контексті християнських доктрин, інакше вона дійсно може викликати праведний гнів. Для українця в еміграції віра ставала частиною внутрішньої батьківщини, вона мала відчутний матеріальний зв’язок зі «своєю» церковною обрядовою традицією. У літургійному ритуалі відтворювалося не лише поєднання людини і Небесного Отця, але також людини та її втраченої земної батьківщини-Матері. Образ Богородиці, дуже популярний в українському християнстві та взагалі у нашій культурі, недарма є символом України — від мозаїк Софії Київської до мозаїк Святої Софії в Римі.

Українські громади, які гуртувалися навколо релігійних осередків, відтворювали в собі й у такий спосіб зберігали Україну. Можна припустити, що в цих громадах підміняли релігію політикою, Бога — Україною, живу віру — звичаями й обрядами. Так воно й було, судячи з того, що між священиками та особливо затятими патріотами час від часу спалахували конфлікти щодо підміни вчення церкви політичними гаслами — нехай і дуже приємними українському вуху. Утім, на тлі цих колізій вдалося вберегти і церкву, й український дух.

Україна з дому, куди всі прагнули і сподівалися повернутися (не цього року, так наступного, не наступного — то пізніше), поступово віддалялася за обрій сподівань, перетворюючись на «землю обітовану». І від того відданість цій Україні, як небесній Батьківщині, набувала ще більшого смислу й ваги. Діяльність зі збереження цієї «внутрішньої України» часом перетворювалася на служіння. У діаспорних громадах укупі зі «співочими товариствами» та гуртками народного танцю, дитячим дозвіллям та пляцками обов’язково знаходилося місце для «залишку Ізраїлева» — того малого числа вірних та відданих, які мали за місію пронести через вавилонський полон чисту, не заплямовану впливами окупантів і гонителів Україну. Тих, у кого не могло бути в мові місця «бібліотекарю» чи «біноклю» — мали право на існування лише «книговод» та «далекогляд», про який тепер з усмішкою згадує патріарх Гузар. Так само нічого не можна змінити в мові богослужіння або в паролі, за яким свій упізнає свого. У космополітичному середовищі «країни емігрантів» українці лишалися діаспорою, частково — доволі ортодоксальною. Із потягом до рафінованої чистоти свого «вчення», підозріливим ставленням до тих, хто відкривається зовнішнім впливам і сприйняттям асиміляції мало не як зради.

«Що означає «стати американцем»? — розмірковує Блаженніший в одному з інтерв’ю. — Наслідувати німця, чи голландця, чи англійця, який просто приїхав до Америки на сто років раніше? Тепер я теж говоритиму тільки англійською, буду поводитися, на мою думку, як справжній американець. А при тому втрачу себе… В Америці є українці і «з п’ятого покоління», і «з першого покоління». Наприкінці ХІХ століття з України туди прибуло багато людей. Вони тяжко працювали: це були прикрі часи індустріалізації Америки. Наші емігранти не знали мови, не були ніяк захищені — народ не мав тих прав, які має сьогодні. Багато дітей тоді соромилися власних батьків, — мовляв, вони такі селюки, не знають англійської. Але їхні діти вже цікавилися, хто вони і звідки. Уже в 30-х роках минулого століття українці почали збиратися, проводити конкурси хорового співу, українського танцю — робити все, щоб повернутися до своєї культури, відчути, що вони є хтось. …До асиміляції схильні тільки люди духовно бідні. Вони не мають почуття ідентичності, мавпують те, що, на їхню думку, робить із них американців: мати дороге авто, жити в певному районі, говорити гарною англійською».

Будь-яка людина, котра приїжджає до Америки і входить до американської спільноти, потрапляє в такий «плавильний котел». Кожен сам обирає — залишатися собою чи заперечити своє походження. Однак, забуваючи власну культуру, емігрант збіднює Америку. Порядні американці залишилися тими, ким були. Своєю культурою людина має збагатити нову батьківщину — у цьому завжди була сила Америки.

«Я не заперечую американських вартостей, навпаки, пишаюся ними, почуваюся одним із членів великої націо­нальної родини, але я також від себе щось додав. От, наприклад, коли ми, східні католики, приїхали до Америки, то там думали: якщо католик — значить латинник. Минуло багато часу, поки вони зрозуміли, що я, східний католик, маю іншу традицію, інший спів, інше богослов’я — і цим збагачую і католицьку церкву, і американську культуру. Якби я почав мавпувати латинників — що я приніс би іншим? Хіба що кількість, але не духовне збагачення».

З одного боку, подібне ставлення до асиміляції можна пов’язати з небажанням втратити вірних і парафії за кордоном. З іншого, свого часу саме завдяки такій політиці українцям у діаспорі вдалося зберегти і власну церкву, і дещо таке, що допомогло Україні вже за часів Незалежності згадати себе й відродитися. «Нашою Батьківщиною були культура, мова, церква», — згадує Блаженніший, адже УГКЦ — унікальний, виключно український церковний проект, в існування якого — так само, як в існування України, — багато хто у світі не міг і дотепер не може повірити чи змиритися з цим.

Це об’єднання доль церкви і нації не могло не набути видимих форм у житті громад і навіть у церковній проповіді. Водночас специфічна психологія «залишку Ізраї­лева» ще неодноразово дасться взнаки тим, хто таки повернеться до свого «Єрусалима». Зокрема Любомирові Гузару, який не знайде в реальній Україні ані того космополітизму і свободи, що були притаманні американській культурі, ані тієї рафінованої України, яку консервували і сповідували у діаспорі. За багато-багато років, уже будучи патріархом-емеритом[4], він визнає, що дотепер не почувається вповні вдома. Усюди у світі йому було «не зле», але «остаточно добре», як має бути, на його думку, вдома, так і не відбулося. Може, саме через те, що його Батьківщина — не лише «дім Отця», а й «дім Матері-України», наша земля завжди була й лишається для нього чимось «небесним», чого на землі годі знайти.

* * *

Стемфорд, із яким пов’язані молоді роки майбутнього патріарха й кардинала Любомира Гузара, був одним із доволі «вкорінених» українських осередків у США — українці-емігранти селилися тут від початку ХХ століття. На їхню духовну потребу тут утворилася і динамічно розвивалася протягом першої половини століття греко-католицька парафія, зокрема, зусиллям апостольського екзарха для українців у США