Інгрід Нолль - Аптекарка

ж приносив котові залишки риби зі свого улюбленого кафе «Нордзее», де їдять навстоячки. Тож я не могла бути аж настільки безсердечною і не смажити худющому хлопчині стейк із цибулею: в університетській їдальні рідко коли бувало нормальне м’ясо. Проявляючи турботу, я мила ванну та купувала шкарпетки й спідню білизну, щоб після своїх трав’яних ванн він завжди мав під боком чистий одяг.

Над власною дисертацією я фактично не працювала. Левін мене від цього відмовляв, адже вважав титул доктора для аптекарки непотрібним. Я намагалася йому донести, що в аптеці я більшою чи меншою мірою працювала продавчинею (зі знанням комп’ютера), натомість здобувши кваліфікацію, мала б можливість обійняти посаду в фармакологічній промисловості або ж займатися дослідженнями.

— Де заробляють найбільше? — запитував він.

— Мабуть, в індустрії. Ну і, звісно ж, у власній аптеці. Та найбільше задоволення я отримувала від науково-дослідної діяльності, особливо у токсикологічному секторі.

З тактичних міркувань я замовчала те, чим би найбільше хотіла займатися насправді.

Кожні три тижні мені випадало нічне чергування; Левін у такі ночі залюбки мене провідував і просив, щоб я йому пояснювала, чим саме займаюся.

— Насправді це не так уже й цікаво, — сказала я. — В аптеці мого дідуся за вказівкою лікаря змішували багато різних складників, натомість тут я можу виконувати такі доручення хіба що від кількох дерматологів.

Це дивно, але з дідусевого фонду мені у спадок перейшли лише кілька пляшечок та ступок, саму ж аптеку продали. Левін хотів побачити успадковані мною предмети; я досі злюся на те, що мені не дісталася по смерті діда його колекція тростин для ходіння. У його часи чоловіки ще не носили портфелів чи валіз, тож руки були вільні для тростини та парасольки. Сьогодні колекціонери полюють за цінними старовинними тростинами, натомість колись мій дідусь, мабуть, віддав їх своїм клієнтам за безцінь. У нього була лікарська тростина з обвитою довкола змією, витесаною зі слонової кістки, тростина для походу в оперний театр із трояндового дерева та емалі, тростини з ебенового дерева та з рогу з ручками зі срібла, бронзи, черепахи та перламутру. Я досі пам’ятаю тримачі у подобі голови дракона чи лева, які страшенно притягували мене малу, пам’ятаю і шпагу, яка ховалася в тростину, і навіть тростину-меч. Мій тато все продав.

Я зняла з полички для капелюхів в одежній шафі красиві коричневі скляні пляшечки з підписаними від руки етикетками.

— Подаруй мені одну, — благав він. — Я переллю туди свій лосьйон для гоління.

Ну, звісно ж, він вибрав мою найулюбленішу пляшечку, найменшу й найделікатнішу. На вицвілій етикетці фіолетовим чорнилом було написано «POISON». У Левіна прокинувся інтерес. Він рвучко витягнув гранований корок й висипав вміст пляшечки на шовкову подушку дивана. Звідти випали крихітні трубочки діаметром з грубу голку та довжиною від двох до чотирьох сантиметрів. Левін зачитав уголос: «Apomorphine Hydrochlor.., Special Formula No. 5557, Physostigmine Salicyl.gr. 1/600, Poisons List Great Britain, Schedule 1» і так далі. Він зацікавлено глянув на мене.

— Це що, отрута?

— Ну звісно ж, — відповіла я. — Нічого незвичного для аптекаря.

Левін обережно відкрив одну з цих мініатюрних колбочок, витягнув вату та дістав таблетку. Навіть я здивувалася крихітним розмірам тої пігулки, вона була менша за мою зіницю.

Його завжди цікавив той факт, розповів Левін, що в тоталітарних державах політики високого рангу чи носії таємниць носили капсулу з отрутою в порожнині зуба, щоб у разі потреби самогубство врятувало їх від тортур.

— Але я ніколи й подумати не міг, що отрута така красива на вигляд…

Я забрала в нього колбочку, промила флакон киплячим мильним розчином та віддала йому.

Пізніше винуватила себе в тому, що роками зберігала в шафі для одягу такі небезпечні матеріали. У мене ж колись уже ночував кандидат у самогубці. Добре, що ті часи давно позаду. Я спробувала відшукати новий сховок для отрути: висипала в смітник листя лаванди з ароматного мішечка, натомість засунула туди колбочку й закріпила ту малесеньку тару англійською шпилькою на внутрішньому боці довгої шерстяної спідниці, яку одягала рідко.

Моя університетська подруга Доріт постійно завантажена справами, адже у неї двоє малих дітей. На жаль, ми бачимося лише зрідка, тоді, коли їй знову потрібен валіум. У такі миті вона користується нагодою й ріже правду в очі. Ми сиділи в кафе «Шафгойтле», і я вислуховувала знову і знову: я не повинна закопуватися в роботу, бо інакше ніколи не матиму чоловіка і сім’ю.

— Послухай, Доріт, та я взагалі вже забула про свою роботу; у мене зараз новий хлопець…

— Справді? Сподіваюся, це не черговий невдаха!

Я пообіцяла їх познайомити.

Левіну було двадцять сім, але здавався він, на жаль, значно молодшим. У нього все ще була незграбна фігура абітурієнта, апетит чотирнадцятирічного, а захоплення першокласника. Він мав добрий вигляд, але, гадала я, не такий, щоб на нього кидалася кожна жінка, адже його рожевувате дитяче обличчя, для якого той ніс видавався завеликим, було дещо перекошеним. До його парубоцької вдачі не дуже пасувало усвідомлене ставлення до навчання й амбітні наміри якомога швидше здобути диплом.

Як і варто було очікувати, Доріт залишилася незадоволеною.

— Певне покращення таки є, мушу визнати, — сказала вона, — але одружитися з тобою він не захоче. Зрештою, твій життєвий досвід тобі мав би й сам про це говорити.

— І чого б це він не хотів?

— Боже, та ж ми добре знаємо: він шукає матусю, яка приноситиме йому з аптеки льодяники від кашлю й позичатиме машину. Якогось дня, коли ти їхатимеш з роботи додому втомлена, побачиш його на лавочці на березі Неккару за ручку з якоюсь двадцятирічною.

Доріт хотіла якнайкраще, підстав їй не вірити було не так уже