Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

про те, що станеться з Бульцманом, коли той вийде з корабля. Випробовувати умови для робота набагато безпечніше, ніж для людини. Він знову визирнув в ілюмінатор. У якому кінці світу вони опинилися, га?

— Ти радий? — запитав Бульцман, пораючись біля люка.

— Дуже! — відповів Джордж. — Я хочу побачити маму й тата. І Енні! Дізнатися нарешті, що там відбувається. Таке дивне повідомлення вона нам послала. Маю надію, до цього часу все змінилося на краще... А ще я голодний! Мрію про нормальну їжу!

— А я не можу дочекатися, коли знову побачусь зі своїми робо-братами на Землі й розповів їм про людську натуру, — мовив робот. — Гадаю, їм буде цікаво почути, що...

— Ага! — перервав Джордж Бульцманові роздуми, які вже не раз чув під час космічної мандрівки. — Поквапся! Треба вибратися з корабля, поки той не вимкнувся повністю і ми не застрягли в ньому назавжди.

— Та-дам! — вигукнув робот, відчинивши люк. За ним мав простягатися краєвид, але видимість була така погана, що вони майже нічого не побачили. Всередину залетів вітер, принісши зі собою липкі піщинки й частинки сажі.

— Фу-у-у! — Бульцман кинувся зчищати їх зі свого металевого тулуба. — По-моєму, раніше Земля була чистіша. Але є добрі новини! Я можу дихати повітрям! Я провів тест — його склад доволі безпечний для тебе.

— Що значить «доволі»? — закашлявся Джордж, знімаючи шолом.

Повітря було гидке на смак, з піщинками, які прилипали до зубів.

— Вміст двоокису вуглецю дуже високий, — збентежено сказав робот. — Вищий, ніж я пам’ятаю. У повітрі набагато менше кисню й дуже багато парникових газів. Але, думаю, кілька хвилин ти витримаєш.

Джордж вистромив голову з люка й роззирнувся, виплюнувши з рота піщинки. Він зрозумів, що вікна космічного корабля не забруднилися — просто навколо справді нічого не було, крім голої пустелі, що простягалася на багато кілометрів навсібіч. Тільки то тут, то там виднілися низькі покручені дерева. Він перекинув ногу через край люка, готуючись вистрибнути на поверхню.

Хлопець змалку мріяв про мить, коли вийде з космічного корабля й першим ступить на поверхню незнаної планети. Але тепер йому здавалося, що мрія перетворилась на жахіття, на екстремальне приземлення серед пустелі у далекому закутку Землі. Принаймні він сподівався, що це таки Земля. Місцина була непоказна й безлюдна, їх ніхто не зустрічав, і взагалі — ніщо не вказувало на те, що десь там рідний дім.

Джордж зіскочив на землю — його скафандр зачепився за поверхню корабля, липку від густого повітря в цьому дивному місці, у якому вони сіли. Бульцман зліз за ним — його великі металеві ноги бемцнули об піщаний ґрунт, всипаний камінцями. Джордж похитнувся, намагаючись втримати рівновагу, — так сильно тиснула на нього гравітація.

— Дивись! — Бульцман тицьнув собі під ноги. — Ми стоїмо на дні річки!

— Справді? — здивувався Джордж, розглядаючи потріскану поверхню. З чого робот це взяв? — А де ж вода?

— Висохла, — мовив Бульцман. — Але колись вона точно тут була.

— Якось дуже сумно все виглядає... — сказав Джордж, надувши щоки. — Навіщо «Артеміда» сюди прилетіла? Чому саме сюди?

— Корабель навмисно тут приземлився, — відповів робот. — Він сам обрав маршрут і пункт призначення — ми весь час були просто пасажирами. Напевно, так його запрограмував мій господар.

— Але для чого? — запитав Джордж. — Нащо він запрограмував «Артеміду» так, що корабель облетів космос, а потім вернувся туди, де дідько добраніч каже? Тут же нічого нема!

Вони стояли поруч і роззиралися голою пустелею — хлопчик у скафандрі й величезний почорнілий робот.

— Ти щось бачиш? — пробурмотів Джордж, вдивляючись уперед.

— Ні, — відповів Бульцман. — Тільки порожнечу.

Запаси харчів і води закінчилися якраз перед приземленням. Тож коли над висохлою пустелею почало припікати сонце, Джордж зрозумів, що треба якомога скоріше шукати воду.

Розглядаючи спекотне марево вдалині, мандрівники не помітили, як до них ззаду щось підкралося. Не встигли вони й оком змигнути, як повз них промчав гурт невеличких роботів — тень-тень-тень! — і кинувся просто до їхнього корабля. Добігши до судна, міні-боти тут же взялися його розбирати, спритно знімаючи елемент за елементом.

— Агов! — крикнув Джордж. — Це мій корабель!

Боти й не глянули в його бік. Їм було начхати, є там хтось чи ні. Здається, вони намірилися розібрати корабель до найдрібнішого гвинтика, бо навіть зняли табличку з назвою судна й поламали її на дрібні шматочки.

— Зараз я спробую, — рішуче сказав Бульцман. — Зі мною вони точно розмовлятимуть.

Він помарширував до мініатюрних роботів і заговорив до них. Ті оточили Бульцмана і щось йому сказали — хлопцеві здалося, що вони сміються з його друга! Уже за мить міні-боти повернулися до корабля й далі різали його на кавалки, а тоді несли кожен із них геть, наче мурахи листя. Бульцман потупотів назад до Джорджа, якого жахливо нудило від перельоту, від земної гравітації й повітря, від того, що він побачив на Землі, і від бажання опинитися нарешті вдома.

— Ну що там? — прохрипів Джордж. — Що вони сказали?

— Не знаю, — визнав робот. — Спочатку я не зрозумів, що вони кажуть, а вони чомусь подумали, що я страшенно кумедний! Потім я здогадався, що вони називають мене «Версія мінус один крапка нуль».

— Версія мінус один крапка нуль? — здивовано перепитав Джордж. — Але ж коли ми летіли звідси, ти був найсучаснішим роботом на Землі!

Йому стало зле, ніби на серці зашкребли миші.

— А вони сказали тобі, де ми?

— Та ніби, — стримано відповів Бульцман.

— Що значить «ніби»? —