Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

Але міг і не питати. Велетенський корабель, який ще мить тому рішуче прорізав космічну темряву, практично зупинився, а тоді почав розвертатися.

— Бульцмане! — вигукнув Джордж. — По-моєму, ми...

Він не наважився сказати це вголос.

— Схоже, що так! — відповів робот, усміхнувшись від одного підсмаженого металевого вуха до другого.

— Так! Так! — Джордж підлетів до робота й міцно його обійняв. — Ми розвертаємось і летимо...

— Додому, — озвався з динаміка моторошний голос. Джордж і Бульцман так і завмерли в обіймах. — Усі повертайтеся додому й не виходьте на вулицю, — чітко промовляв виразний голос. На задньому фоні завивали десятки сирен. — Жителі планети Земля! — гриміло з динаміка. — Не панікуйте. Залишайтеся у своїх домівках. Не чиніть опору. Це не навчальна сирена. Повторюю: це не навчальна сирена.

Коли голос прокарбував ці накази, Джордж із Бульцманом почули ще один гучний звук — цього разу схожий на гігантський вибух, від якого могла затрястися Земля, а над її поверхнею — здійнятися велетенська грибоподібна хмара.

Після цього запала тиша.

осмічний корабель сів на задню частину — гуп! Кілька хвилин загрозливо хитався, та все ж не перекинувся. Застряг у кам’янистій землі, наче космічна версія Пізанської вежі. Його огортали хмари пилюки. Оце так видовище, якого, щоправда, ніхто сторонній не бачив. Довкола корабля на багато кілометрів простягалися випалені сонцем піски — порожні, як місячна пустеля під розжареним молочно-білим небом.

Усередині корабля сиділо двоє астронавтів, пристебнутих до сидінь. Нарешті корабель перестав хитатися.

— Мене нудить, — проскиглив Бульцман, не розплющуючи очей.

— Не вигадуй, — відповів Джордж. — Ти ж робот, як тебе може нудити?

— Може-може, — заперечив Бульцман. За час, проведений разом із Джорджем у космосі, він повірив у те, що наділений не лише інтелектом, а й почуттями. — Я все відчуваю!

Джордж, який надавав перевагу фактам, а не відчуттям, не мав охоти говорити в ту мить про те, що там робот відчуває.

— Посадку завершено?

— Так, дякую, Бульцмане! — ображено буркнув робот.

— Дякую, Бульцмане, — пробурмотів Джордж. — Нічогенька така посадка.

— Ми на поверхні небесного тіла. Що це може бути, як не «посадка»?

— Не смішно, — відповів Джордж. — Це ж Земля, правда?

— Напевно, — сказав робот, роззирнувшись довкола. — Але я не впевнений на всі сто.

— А що як ні? — запитав Джордж. — Ану ж ти посадив нас на іншій планеті?

Він тут же зрозумів, що бовкнув зайве. Під час довгої подорожі Бульцман навчився реагувати на все як людина. Спалахував навіть від найменшого критичного зауваження.

— Слухай, я зробив усе, що міг! — вигукнув робот. — І взагалі, це через тебе ми полетіли в космос!

— Та знаю я, знаю... — зітхнув Джордж. — Дякую, що ти склав мені компанію. Сам я б ніколи не дав ради з цим кораблем.

— Ну годі вже, перестань, — подобрів Бульцман. — Мені ніколи не дозволяли так довго бути з людьми. Дуже корисний досвід. Як робот, я й мріяти ніколи не міг...

Він замовк.

— Роботи не мають мрій, — виправився він. — Я ніколи б не подумав, що дружитиму колись з людиною. І з усіх людей я б обрав тільки тебе. Ти найкращий представник людського роду, Джордже.

Хлопцеві підступив клубок до горла.

— Ох, Бульцмане! — сказав він. — А ти — найкращий на світі робот. Ні, справді, — кашлянув він, — ти найкращий друг: і серед роботів, і серед людей.

Бульцман усміхнувся, а тоді простягнув свої металеві клешні й розстебнув пасок, який тримав Джорджа у кріслі.

— Ми виходимо?

— Так, — відповів робот. — Не знаю, як ти, а я дочекатись не можу, коли нарешті випростаю ноги!

— Але як ми звідси виберемося? — запитав Джордж. — Ми ж досить високо від поверхні. Я не поламаю собі руки й ноги, якщо зістрибну вниз?

— На щастя, — мовив Бульцман, зиркнувши крізь ілюмінатор, — коли я посадив корабель вертикально — розумний маневр, еге ж? — то, по-моєму, розчавив його нижню частину, і тепер ти значно нижче, ніж мав би бути. Тому твої руки й ноги мали б пережити спуск.

Коли корабель мав тільки стартувати із Землі, вони проникли всередину через спеціальну вежу, що підняла їх до рівня входу. Тепер, подивившись в ілюмінатор, Джордж побачив, що Бульцман має рацію. До поверхні планети — Земля це чи ні? — було височенько, але стрибати можна. Він роззирнувся: під час посадки шибки сильно забруднилися, тож довкола мало що було видно, крім білої рівнини.

— Де ж ми сіли? — Джордж глянув на панель управління, чи нема там якоїсь інформації про те, де вони опинилися.

Але корабель, повернувшись додому... вирушив у кращі світи. Відчайдушний мандрівник, що колись рвався за межі Сонячної системи, перетворився на купу металу, порожніх екранів і непотрібних вимикачів.

— Мої пристрої не ловлять зв’язку, — сказав Бульцман. — Не розумію чому Сподіваюся, що це Земля. Я емоційно не готовий до нової планети.

— Що ж, це не єдина проблема, — мовив Джордж. — Якщо це інша планета, ми не зможемо дихати в її атмосфері...

— Я піду перший, — благородно запропонував Бульцман. — Випробую умови. Можу трохи затриматись...

— Дякую, — відповів Джордж, який анітрохи не хвилювався