Кріс Тведт - За браком доказів

— Я не зміг би бути твоїм батьком, Сюнне. Твоя мати терпіти мене не може.

Сюнне навіть не всміхнулася.

— Ти пообіцяв дати Карлі шанс, Мікаелю. Що з нею не так?

— Хіба я сказав, що з нею щось не так? Вона мені сподобалася, але я, про всяк випадок, зателефонував до її колишнього роботодавця.

Сюнне розпачливо глянула на мене.

— «Вінтер & деПресс»? Господи, ти ж сам чудово знаєш, які ті придурки пихаті й самозакохані!

— Тобі лише б звинувачувати, Сюнне. А вони ж дали їй чудову характеристику.

Сюнне вражено замовкла.

— Справді?

— Ну… принаймні саме так я витлумачив їхні слова, — усміхнувся я.

— І що?..

— Якщо Карла хоче, то я не проти.

— Вона хоче! Я вже з нею розмовляла. Карла сказала, що ти видався їй дуже милим і невинним.

— Невинним?

— Саме таке слово вона вжила…

Надворі було сіро й зимно, та хоча б дощ, який цілий місяць лив день у день, нарешті вщух. Тому гріх було б нарікати на погоду.

Поріг нашої майбутньої контори я переступив п’ять хвилин по сьомій. Як і очікувалося, там нікого не було. Я нипав з кімнати в кімнату. Нові сяючі меблі, ще не зачовгані від вжитку. Повсюдно громадилися великі картонні коробки, ретельно підписані, щоб кожна потрапила на своє місце.

Це була Сюннина система, хто б сумнівався. Вона любила лад в речах.

Я увійшов до свого кабінету, сів у нове офісне крісло й відчув себе бездомнішим, ніж будь-коли. Стіни свіжопобілені. Від вибляклих прямокутників, де раніше висіли картини, і сліду не залишилося, дірки від цвяхів заштукатурили — усі маркери минулого сховали під шаром свіжої фарби. Але спогадів сховати не зуміли. Петер був моїм найближчим другом, може, навіть єдиним другом. Я пам’ятав його безжальну, capкастичну усмішку, за якою він ховав свою доброту й теплість, пам’ятав, як ми любили пиячити допізна і як ненавиділа наші пиятики його дружина. Але я й пам’ятаю вираз його обличчя, коли він сказав, що більше не має сили боротися за мене, що я його виснажив до краю. Тоді я не знав про його хворобу, про те, що він уже приречений на смерть.

Гіркота від втрати була нестерпною.

Коли я розплющив очі, побачив на порозі Карлу. Я не чув, як вона прийшла.

— Ти сьогодні рано, — промовила вона.

— Ти — теж.

Карла всміхнулася.

— Я просто щаслива. Мені було дуже прикро, що немає місця праці, куди можна ходити щодня.

Волосся й далі було коротко підстрижене на потилиці й по боках, а чубчик залишила відростати, і макіяж був тепер не такий агресивний. Від того її риси зм’якли. Мішкуватий светр і зашургані конверси Карла замінила на класичний піджак, чорні штани й начищені черевички.

— Вигляд маєш майже адвокатський, — пожартував я.

— Боже збав! — Карла поправила на шиї червону шовкову шаль, яка приховувала татуювання. — Але не хотілось би відлякувати клієнтів. Каву поставив?

— Ні, не знаю, як вмикати кавоварку.

Карла підняла одну брову.

— Серйозно?

Я кивнув.

— Боюся її! Не дружу з технікою!

— Тоді ходи за мною! Я лагоджу свій мотоцикл, відколи мені стукнуло шістнадцять. Ще не винайшли кавоварки, з якою я б не впоралася!

З крісла я встав з помітно ліпшим гумором. Нові люди, нові часи, подумав я, рушаючи за Карлою на кухню.

Решта співробітників посходилися упродовж години.

Першою з’явилася пані Сьоренсен і відразу взялася чепурити в своєму стилі приймальню, понаставляла родинних фото, декоративних дрібничок, вишитих мудрих висловів під склом і в рамочках.

Другим прийшов Бірґер Біркгауґ. Між собою не були ніколи раніше знайомі лише він та Карла. Цей усе ще підтягнутий чоловік, у добрій, попри поважний вік, формі галантно їй вклонився. Бездоганно пов’язана краватка, рівний, мов під шнурочок, проділ на голові.

— Ви, як я розумію, колишній інспектор поліції, — сказала Карла.

— Правильно розумієте, — відповів Бірґер.

— Вам подобалося?

Бірґер здивовано глянув на неї.

— Чи мені подобалося? Шефом другої за значенням у Норвегії поліційної управи випадково не стають. Я пропрацював у системі багато років, перш ніж стати головний поліцмейстером, тож знав, з чим матиму справу.

— Ясно… — зніяковіла Карла. — Я розумію. Я лише подумала… не знаю, чи могла б себе уявити в такій професії.

— А я не можу собі уявити важливішої роботи, — трохи стримано відповів Бірґер.

— Я не хотіла вас образити, — швидко запевнила Карла. — Сподіваюся, я не…

— Пусте!

Вони однаково зачудовано зміряли одне одного поглядами. Два покоління зустрілися вперше й виявили, що їм бракує спільної мови, якою вони змогли б порозумітися. З приймальні долинули голоси Сюнне й Рюне Сайма, і я відчув полегшення.

Минув тиждень, доки ми налагодили свої робочі будні. На голі стіни повісили картини; по всіх кабінетах стояли горнятка з недопитою кавою, як це зазвичай буває в адвокатських конторах; полиці почали заповнюватися книжками, а приймальня — клієнтами.

Я вийшов до приймальні, попросити пані Сьоренсен зробити кілька копій. У кутику канапи сиділа молода жінка років двадцяти з хвостиком. Затуливши обличчя долонями, вона