Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, — відповів він. — Навіть якщо це здається неможливим.

Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.

Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.

Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, — думала я. — Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом — застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.

Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.

Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.

одім запитаємо, де автовокзал, — сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. — Є прямі автобуси до Сарагоси.

Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати. — Ти знаєш, де це? — запитала я перегодом.

— Де — що?

Він і далі не слухав, що я йому кажу.

І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж — от горенько! — балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.

— Ти можеш залишити мене просто тут, — сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.

— Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, — напосідала я.

— Я тут ніколи не був. Не знаю, де мій готель. Не знаю, де саме відбудеться лекція. Не знаю, де автовокзал.

— Розберуся, не переймайся.

Він стишив хід, та все-таки не зупинявся.

— Я хотів би... — сказав він.

Двічі не зміг закінчити речення. Я намагалась додумати, чого ж він хотів: подякувати мені за компанію, передати привіт кому-небудь із друзів, щоб у такий спосіб позбутися відчуття напруги.

— Я хотів би, щоб ти пішла зі мною на лекцію сьогодні ввечері, — нарешті промовив він.

Я відчула переляк. А може, він намагається виграти час, щоб якось залагодити незграбну мовчанку під час подорожі.

— Я дуже хочу, щоб ти пішла зі мною, — повторив він.

Можливо, я й була дівчиною з глибинки та не могла розповісти чогось особливого про своє життя, не мала блиску й привабливості міських жінок. Але життя в глибинці, хоча й не робить жінку елегантнішою чи досвідченішою, усе-таки навчає слухати своє серце й розуміти свій інстинкт.

На мій подив, інстинкт підказував, що він говорить щиро.

Я полегшено зітхнула. Ясно, що ні на яку лекцію я не піду, та принаймні здавалося, що поряд знову той люблений колись друг, і він кличе мене з собою в свої пригоди, бажаючи ділити зі мною свій неспокій і свої перемоги.

— Дякую за запрошення, — відповіла я. — Але в мене немає грошей на готель, і ще мені треба вертатися на заняття.

— Трохи грошей я маю, і ти можеш зупинитися в моєму номері. Замовимо з окремими ліжками.

Я помітила, що в нього виступили крапельки поту, хоча й було холодно. Серце почало подавати мені сигнали тривоги, які я, проте, не розуміла. Відчуття радості, що охопило мене перед тим, перемінилося тепер на неймовірну розгубленість.

Він раптом зупинив машину і подивився мені просто в очі.

Нікому не вдається збрехати, нікому не вдається нічого приховати, коли йому дивляться просто в очі.

І будь-яка жінка, що має хоч трохи чутливості, може прочитати в очах чоловіка пристрасть. Хоч би якою безглуздою вона могла здатися, хоч би якою недоречною була в часі й просторі. Я тут же пригадала слова рудоволосої жінки біля водограю.

Це було неможливо. Та це було правдою.

Ніколи, ніколи в житті я не думала, що по стількох роках він ще пам’ятає мене. Ми були малюками, мешкали поряд і, взявшись за руки, відкривали для себе світ. Я покохала його, якщо тільки маля й справді може збагнути суть кохання. Та це сталося дуже давно — в іншому житті, де простодушність ще тримає серце відкритим для найкращого.

А тепер ми вже були дорослими й відповідальними. Що в дитинстві — то в дитинстві.

Я знову глянула йому в очі. Не хотіла чи не могла повірити.

— Мені залишилася ще оця лекція, а потім будуть вихідні на свято Непорочного Зачаття. Маю поїхати в гори, — вів він далі. — І маю щось тобі показати.

Той блискучий чоловік, що розповідав про магічні миті, був тепер тут переді мною і поводився вкрай хибно. Занадто поспішав, був невпевнений, робив плутані пропозиції. Прикро було