Руслан Володимирович Горовий - Дев’яноста хвиля міграції

имел твердую тройку, — коли Ромек говорив, він вимахував своїми довжелезними руками і робився схожим на вітряк. — Один раз мы с другом говорили диалог. Нас заставили учить, а мы не учили, а гуляли. И вот мы стоим в классе. Он говорит: «Здравствуй, Ваня». А я ему: «Я не Ваня, до свиданья!»

Ромек сміявся голосно й відкрито. Здавалося, такий регіт здатний збити на льоту птаха. «Залязне браме» виявилося невеличкою яткою неподалік від його будинку. Там увечері з-під поли торгували горілкою і самогоном. Ромек, як кажуть, не мав пам’яті. А коли згадував, що мусить випити, то всі склепи (магазини) вже зачинено. Цілодобові ж супермаркети в Нисі з’явилися набагато пізніше, а поки що процвітали такі от «залязне браме».

Родину Ромек мав чималу: дружина Данута, або Данушя, як називав її Ромек, донька і два сини. Жили вони у так званому блоку — багатоквартирному будинку на другому поверсі. Оселя була велика, чотирикімнатна. Данута працювала поруч. Мала у напівпідвалі власний стоматологічний кабінет.

Вечеря, яка починалася дуже чинно за овальним столом у вітальні, закінчилася для нас із Ромеком аж під ранок. Ми плавно переповзли зі столу на підлогу й перетягли туди випивку з їжею, організувавши, так би мовити, фуршет.

— Я хце в Україну. Я мам там рідних, — язик Ромека заплітався, — але я боюше! Там мафія!

Ромек кілька разів ніби стрельнув з уявного пістолета в напрямку телевізора.

— Я боюше, Русман, ти розумєш?

— Ромек, не Русман, а Руслан!

— Нєма ружніце, нелєвай!

Прокинувся я зранку на підлозі, там, де й пили. Данута обережно трясла мене за плече:

— Русман, втавай, нє шпі.

Я розплющив очі й винувато посміхнувся. Краєм ока побачив Ромека, який ходив, мов сомнамбула, по коридору, тримаючись за голову.

— Але глове боліть! — Ромек струсонув головою і скривився. — Данута, нєх Войцек іде за півом!

Далі між подружжям пролунало кілька речень на високих тонах, зміст яких я зрозумів лише в загальних рисах.

— От, курче! — Ромек підійшов до мене. — Як ти, Русман?

— Може бить!

— О, ти вже справжній поляк!

На нараді, яку провели Ромек із Данутою, ухвалили рішення: до весни мене нікуди не відпускати.

— Зимно, холодно зараз єхать до нємец! — Ромек простягнув мені пляшку пива. — Поєдєме до тата. Там чекаєш вьосну, даш старому допомоге, бендєш мать злотиє і поєдеш далей!

Наступного дня ми з Ромеком поїхали в село до його батька. На в’їзді я побачив майже невимовну назву «Бжедашів».

Разом зі старим паном Сташеком у чималому просторому будинку, окрім дружини Марії, мешкала й родина меншого сина, який сам десь був на заробітках у Європі. Невістка Марта, худюща, немов жердина, жінка з сумними очима, шестирічна онучка Магда і трирічний Кубуш, якого я відразу ж перейменував на більш звичне для мене Кубик.

Ромек розповів, хто я і що. Разом із батьком вони ще раз похитали головами, згадавши нашу «мафію», і я залишився. Своє перше католицьке Різдво, а потім і вісімнадцятий день народження я зустрів саме тут, у Бжедашеві.

Польська мова виявилася нескладною. Я швидко розібрав її на складові і вже за тиждень міг спокійно купити в сільському магазині (себто в склепі) продукти або ж дивитися телевізор, розуміючи відсотків сорок із того, про що розповідали.

Пан Сташек виявився вельми приємним дідусем, а також запеклим мисливцем та бджолярем. Саме мед із величезної стовуликової пасіки дозволив родині пережити буремні часи переходу від соціалізму до капіталізму.

Онуки в нього також були гарні. Кубик уже за два дні називав мене вуйком і нікуди не відпускав. Магда ж, як старша сестра, завжди показувала, що вона в домі господиня.

— Вуйко Русман, до єдзеня, ідіть жерти, проше, — кричала вона з ґанку, в той час як я допомагав старому зняти двигуна з бетонярки.

— Ти навчив дитину дурних слів? — посміхаючись, повернувся до мене Сташек. — Мале вже на самохуд каже машина. Русман, припини, не ламай дітям мову.

— Добре, пане Сташеку, — посміхався йому у відповідь.

За місяць я вже добре гомонів польською. У мене з’явилися друзі — Пьотрек, сільський пришелепок, і Зденек, сусід мого віку, котрий жив у будинку навпроти. Коли я не допомагав Сташеку по господарству, зазвичай тинявся із ними. А власне, це знайомство заслуговує на окрему розповідь.

— Русмане, — погукав мене пан Сташек, — а ти на фестини збираєшся?

— Куди?

— Тут у селі, недалеко, кілометрів за десять, — фестини. Себто дискотека аж до ранку. Пішов би, розвіявся. Спитай он сусідського малого, Зденека, може, він їхатиме на машині. То й ти відпочив би. А то сидиш тут із нами.

Зденек, худий, рудий і прищавий, оглянувши мене з голови до ніг, коротко повідомив:

— Їдемо об одинадцятій вечора. Буде ще мій товариш Пьотрек.

Дорога до села, назва якого вже стерлася з моєї пам’яті, пролягала через колишні колгоспні поля, невеличкі лісочки та два інших села. На вулиці було вогко, подекуди падав мокрий сніжок, однак у повітрі вже вчувалася весна.

— Зденек, Пьотрек, я пригощаю сьогодні, — промовив я, не відводячи погляду від поля.

— З якої радості?

— За знайомство, і взагалі — у мене завтра день народження.

— Опа! Домовилися!

Хлопці задоволено перезирнулися, і Зденек додав газу.

Фестини нагадали мені наші сільські дискотеки. Різниця полягала лише в мові, якою спілкувалася молодь, та в тому, що в приміщенні для танців розмістили невеличкий бар і кілька столиків. Зденек, як найстарший із нас, зміг десь дістати пляшку горілки. Я взяв пива, і ми всілися в кутку за столиком. Минуло вже опівночі, а події розгорталися якось мляво. На невеличкій сцені, грали та співали наживо троє хлопців і дівчина.

— «І понад вшисткем кохам тє…» — виводила рулади співачка.