Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

Дзвінка побігла на кухню.

— Мамо, у нас новий протікальний сантехнік! Він може бути під водою, скільки захоче! Повністю під водою! Він водяник. Правда, ще маленький. Всього сто двадцять років.

Мама важко зітхнула:

— Знову вигадки. Твоя фантазія мене дивує все більше і більше. Але ти так смішно придумала — протікальний сантехнік. Ха-ха! Справді кумедно!

Та-а-ак, зрозуміло. Про хлопця, який ремонтує труби та крани, гуляє під водою, їм із Хитриком навряд чи хтось повірить, а от озеро дорослих може зацікавити.

— Ми з Дмитриком знайшли озеро за бетонним парканом у кінці нашої вулиці. Воно невеличке, але дуже гарне.

— Оце справжня фантастика. Я завжди мріяла посидіти на березі, подивитися на хвильки, на бабок із райдужними крильцями. Такий спокій! Завтра покажеш нам з татом своє озеро?

— Завтра, то завтра. Тільки ви там обережно! Щоб у воду не лізли!

Подібна розмова відбувалася й у Дмитриковій квартирі.

— Сантехнік? Під водою? Гуляв? І врятував тебе з каналізаційного потоку? Ото придумали! Ги-ги-ги! — розсміявся Дмитриків тато Степан. — А от у озеро охоче вірю! Я колись малим також там гуляв. А мій тато, твій дідусь, ще розказував, що навколо озера був справжнісінький парк. А острівець з місточком називали островом Закоханих. Я там із твоєю мамою перший раз… познайомився. Сходімо туди, синку!

— Завтра ми із Джмеленям плануємо там погуляти.

— Мама дуже втішиться, коли ми знову потрапимо на це озеро і на цей острівець. Шкода, що ми забули про нього! Завжди робота й робота! А романтика?

У дворі зібралися мало не всі мешканці їхнього будинку. Сусіди щось жваво обговорювали. Дід Василь точив каменем косу, цвигаючи на все подвір’я.

— Тримай камінь за гострий край, веди його до самого кінця коси!

— Та не говори під руку! Краще свою косу точи! — відбивався від нього Василь.

— Чим точи? Ти ж мій камінь забрав.

— А ти язиком спробуй.

Вчитель географії щось пояснював панам Забродським:

— Двадцять два. Тож я взяв тридцять кульків.

— А великих? — цікавився Михайло Забродський.

— Та в них мафія може жертв возити.

— Значить, великі! Я домовився в себе в автопарку за вантажівку. На третю годину вона під’їде до озера. Дозвіл на вивіз сміття оформили.

Дмитрик і Дзвінка відійшли під стіну, здивовано й підозріло розглядаючи дворове зібрання.

— Тату, тату, а куди всі збираються? — запитав Дмитрик.

— Синчику, ти вже тут? Ми розказали сусідам про озеро, на яке ви вчора потрапили. Як усі втішилися, що воно досі існує!

Як з’ясувалося, кожен пам’ятав це озеро ще з молодості й дивувався, чому так давно туди не ходив. Дід Петро зі своїми колегами по доміно, дідом Васьком і шевцем Мефодієм, колись ловили там рибу. Петро стверджував, що витягнув з озера карася на два кілограми, а Мефодій наполягав, що п’ятикілограмова щука поламала йому вудку та втекла. Кундрики й Назаруки згадували, що їхні перші побачення частенько відбувалися на острові Закоханих. Теодор Степанович, учитель географії, колись водив туди учнів на природничі екскурсії. Пані Фрося, прибиральниця з їхнього будинку, у молодості поновлювала собі мітли з чагарників на березі; Дзвінчина бабця Леся колись збирала тут рум’янок і деревій на чай; Забродські читали історичні романи під вавилонськими вербами, а місцеві квітникарі, Любко й Маруся, навіть недалечко від берега мали грядку з жоржинами рідкісного сорту «Зоря Карпат». Але потім хтось також засипав її сміттям. В останні кілька років ніхто не заходив на озеро, бо воно перетворилося на суцільний смітник.

Порадившись, мешканці двору вирішили провести екологічну акцію на цій водоймі.

— Супер! Тату, ти такий класний! А сусіди наші які класні!

— Особливо класний Теодор Степанович, мабуть, буде вашим класним керівником. Він сьогодні обіцяв привести цілий екологічний гурток на допомогу. Вони й улітку збираються на заняттях у станції юних натуралістів.

— Екологічна толока, екологічний гурток… — Дмитрик на мить замислився. — Екологія — це коли брудно?

— Ні, синку, екологія — це наука про різних істот і ті місця, де вони живуть. Наприклад, про озеро, водомірок, жаб, комарів, карасів і людей, які тут насмітили. Нічого, будете скоро в школі вчити, — пояснював Білонога-старший. Його підтримав учитель Теодор.

— Брудною екологія ніколи не буває, бо це наука.

— Така ж, як і математика? — уточнив Хитрик.

— Така ж, — в один голос ствердили Теодор і Степан.

— А математика в мене брудна, — зітхнув Білонога-молодший. — Підручник з нею в калюжу впав.

Того дня на озері робота просто кипіла. Діди Василь і Петро обкошували береги, квітникарі Любомир і Марія чистили цегляні стежки, зарослі й засипані землею, Кундрики і Назаруки обрізали секаторами зарості чагарників і боролися з лопуховим царством, Фрося з Мефодієм замітали, а решта збирала сміття в кульки й носила ближче до вулиці Озерної, звідки мав приїхати червоний сміттєвоз.

Усі були в доброму гуморі й постійно жартували. Ніхто й не помітив, що на зеленому моріжку берега постійно з’являлася купка мокрого сміття: проржавілих бляшанок, надбитих пляшок і подертих черевиків, з якої стікали потічки озерної води. І тільки Дзвінка і Дмитрик знали, що це водяник Тиціан допомагає толоці й витягує на берег сміття з дна своєї водойми.

Пополудні Теодор Степанович привів екологічний гурток, і робота пішла значно