Рей Бредбері - Ніч перед кінцем світу

— Встигнуть, не хвилюйся.

У вестибюлі готелю вони роззиралися, шукаючи самотніх подорожан, чоловіків, схожих на Сімса, котрі ніби щойно з перукарні і пропахли сигаретним димом та одеколоном, проте вестибюль був порожній. Підіймаючись сходами, Мелтон сказав:

— Ну, день сьогодні видався довгий і важкий. Не завадило би перехилити чогось. Як щодо мартіні? Чи пива?

— Може, й справді, по краплі?

Весь кагал попхався у кімнату містера Мелтона, і почалася пиятика.

— Стеж за часом, — сказав Вільям.

Час, подумала Сьюзен. Якщо тільки у них є час. Єдине, чого вона зараз хотіла, то це просидіти на площі весь цей довгий сонячний жовтневий день, ні про що не турбуючись і ні про що не думаючи, вигрівати у сонці обличчя та руки; заплющивши очі, радіти теплу і до смерті самої не ворухнутися. Просто спати під мексиканським сонцем, спати солодко, легко і безтурботно видимо-невидимо днів…

Містер Мелтон відкоркував шампанське.

— За прекрасну леді, прекрасну навіть для кіно! — виголосив він тост за Сьюзен. — Я навіть готовий дати вам можливість спробувати.

Вона розсміялася.

— Я цілком серйозно, — продовжував Мелтон. — Ви надзвичайно чарівні. Я міг би зробити із вас кінозірку.

— I заберете мене в Голівуд?

— Ну звичайно, до дідька Мексику!

Сьюзен позирнула на Вільяма, і той, звівши брову, кивнув. Це означало би зміну місця, одягу, обстановки і, можливо, імені; та й подорожували би вони в товаристві вісьмох людей — непоганий захист від втручання з Майбутнього.

— Звучить заманливо, — сказала Сьюзен.

Шампанське ледь п’янило. День непомітно минав, бучна забава тривала. Вперше за багато років вона почувалася у надійному затишку і по-справжньому щасливою.

— А в якому фільмі могла би спробувати себе моя дружина? — поцікавився Вільям, знову наповнюючи склянку.

Мелтон глянув на Сьюзен, немовби оцінював її. Сміх нараз припинився і запала тиша.

— Ну, я хотів би зняти історію, — сказав Мелтон, — сповнену напруги і тривожного вичікування. Історію про чоловіка і його дружину, чимось схожих на вас.

— Продовжуйте.

— Можливо, це буде історія про війну, — продовжив режисер, піднявши склянку із шампанським і милуючись його грою проти сонця.

Сьюзен і Вільям чекали.

— Історія про чоловіка і його дружину, котрі живуть у невеликому будиночку на куцій вуличці, скажімо, у дві тисячі п’ятдесят п’ятому році, — сказав Мелтон. — Звичайно, це лише начерк. І ось ці чоловік і його дружина опиняються віч-на-віч зі страшною війною — водневі плюс-бомби, цензура, смерть, і в цей час — у цьому весь фокус! — вони втікають у Минуле, а їх переслідує чоловік, котрий видається їм втіленням зла, хоча насправді він лише намагається їм нагадати про їхній громадянський обов’язок.

Склянка Вільяма брязнула об підлогу.

— Отож, ця пара, — продовжував Мелтон, — шукає прихистку у компанії фільмарів, для котрих вони поза будь-якими підозрами. Що більше людей — тим безпечніше, гадають вони.

Сьюзен відчула, як з-під неї втікає крісло. Всі дивилися на режисера. Він присьорбнув шампанського. — Дивовижне вино! Так ось, наше подружжя, здається, не може дотямити, наскільки вони потрібні Майбуттю. Особливо — чоловік, бо від нього залежить створення нового виду металу для бомб. Через те Шукачі — назвемо їх так — не жаліючи сил, не рахуючись із тратами, вистежують того чоловіка із дружиною, захоплюють і доправляють додому, але для цього їм потрібно було застукати їх самих, без свідків, у готельному номері. Стратегія. Шукачі працюють як поодинці, так і групами із восьми чоловік. Ті чи інші фіґлі-міґлі зроблять свою справу. Чи не здається вам, Сьюзен, що це буде чудовий фільм? Чи не так, Білле? — Він допив.

Сьюзен закам’яніла, дивлячись перед себе невидющими очима.

— Випийте, — запропонував містер Мелтон.

Вільям вихопив пістолет і тричі вистрелив. Один із присутніх упав, а решта кинулися на нього. Сьюзен закричала. Хтось затиснув їй рот. Тепер пістолет лежав на підлозі, а Вільям боровся з нападниками.

— Будь ласка, — не сходячи зі свого місця, сказав містер Мелтон, по його пальцях текла кров. — Давайте не будемо погіршувати ситуацію.

Хтось почав стукати у двері.

— Відчиніть!

— Адміністратор, — сухо зауважив містер Мелтон, а тоді хитнув головою: — До справи, швидше рухайтеся!

— Відчиніть! Я викликаю поліцію!

Сьюзен і Вільям швидко глянули одне на одного, а тоді на двері.

— Адміністратор рветься сюди, — сказав містер Мелтон. — Швидко!

Витягнули камеру. З неї вирвалося синє світло, яке вмить залило всю кімнату. Світло ширилося, і шукачі почали один за одним зникати.

— Швидше!

За мить до свого зникнення Сьюзен побачила зелену галяву, пурпурові і жовті, сині і малинові стіни, бруківку, що текла, неначе ріка, чоловіка верхи на віслюкові, котрий прямував до теплих пагорбів, хлопчика, що пив апельсиновий сік. Сьюзен відчувала у горлі солоднечу того напою; вона відчувала струни під пальцями гітариста, котрий стояв на площі у затінку дерева. А ген там, далеко-далеко, вона розгледіла море, голубе і ласкаве море, яке обійняло її і понесло.

Після цього вона зникла. Зник і її чоловік.

Двері різко відчинилися. В номер увірвалися адміністратор із персоналом.

Кімната була порожня.

— Але ж вони щойно були тут! Я на власні очі бачив, як вони прийшли, аж раптом — їх нема! — вигукнув адміністратор. — На вікнах залізні решітки. Через них вони не могли втекти!

Під вечір запросили священика, знову відімкнули кімнату і провітрили її, священик покропив святою водою всі закапелки і прочитав молитву.

— А що робити із цим? — запитала прибиральниця.

Вона показала на шафу, де покоїлися шістдесят сім пляшок із «Шартрезом»,[12] коньяком, «Creme de Cacao»,[13] абсентом, вермутом і текілою, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев’яносто вісім жовтих коробок зі справжніми гаванськими сигарами — по п’ятдесят центів за штуку…

Ніч перед кінцем світу

— Що б ти робила, якби знала, що завтра кінець світу і в тебе є лиш одна ніч?

— Що б я робила? Ти серйозно?

— Так, цілком.

— Не знаю. Я про це не думала.

Він налив собі кави. В іншому кутку вітальні, на килимі, двоє дівчаток гралися кубиками у зеленавому світлі ламп-«блискавок». У вечірньому повітрі витав сильний аромат свіжозвареної кави.

— Ну, тоді почни думати вже зараз, — порадив чоловік.

— Не може бути!

Він кивнув.

— Війна?

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Воднева чи атомна бомба?

— Ні.

— Бактеріологічна зброя?

— Не вгадала, — сказав він, повільно помішуючи каву. — Просто кінець історії, скажімо так.

— Не впевнена, що розумію тебе.

— Та я і сам не впевнений, просто передчуття якесь дивне. Іноді воно мене лякає, але буває, що я перестаю боятися і роблюся спокійним, як