Рей Бредбері - Ніч перед кінцем світу

Ви знаєте, що ми не можемо дозволити вам зникнути. Інакше іншим людям із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року також може прийти в голову подібна ідея. А нам потрібні люди.

— Щоби воювати? — не стримався Вільям.

— Білле!

— Все гаразд, Сьюзен. Поговоримо про його умови. Ми не зможемо втекти.

— Чудово! — сказав Сімс. — Ви насправді виглядали романтично, втікаючи від своїх обов’язків.

— Втікаючи від жахіття.

— Дурниці. Лише від війни.

— Про що ви, хлопці, лопочете? — поцікавився містер Мелтон.

Сьюзен хотіла розповісти йому. Проте могла хіба що у загальних рисах, як от говорили зараз Сімс і Вільямс. Психологічний блок у їхніх головах іншого не дозволяв.

— Лише від війни, — сказав Вільям. — Півсвіту вимерло від леправих бомб!

— І все ж таки, — зауважив Сімс, — жителі майбутнього могли б обуритися, якби ви зачаїлися на тропічному острові, як це було, в той час як вони котяться просто в пекло. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що й інші теж помирають. Вони почуваються комфортніше, знаючи, що вони не будуть самотніми у вогненній печі, у могилі. Я — виконавець їхнього колективного обурення проти вас обидвох.

— Ану погляньте на цього виконавця обурення! — звернувся до своїх товаришів Мелтон. — Що більше ви змушуєте мене чекати, тим гірше буде для вас. Нам потрібний ваш проект бомби, містере Тревіс. Якщо повернетеся негайно — уникнете мук. Потім буде пізно, а працювати ми вас все одно змусимо, але в такому разі після завершення проекту ми випробуємо на вас, сер, деякі наші хитромудрі новинки.

— У мене пропозиція, — сказав Вільям. — Я згоден повернутися з вами, якщо моя дружина зостанеться тут у безпеці, подалі від цієї війни.

Сімс завагався.

— Гаразд. Зустрінемось на площі через десять хвилин. Прокатаємося у вашій автівці за місто, у якусь безлюдну місцину. Там я поклопочусь, щоби Машина часу підібрала нас.

— Білле! — Сьюзен міцно вхопила його за руку.

— Не супереч! — поглянув він на неї. — Все вирішено. — І, звертаючись до Сімса: — Іще одне. Минулої ночі ви могли забратися в нашу кімнату і викрасти нас. Чому ви не зробили цього?

— Ну якщо відверто, то я просто насолоджувався, — лінькувато промовив містер Сімс, розкурюючи нову сигару. — Мені дуже не хочеться прощатися із цим райським закапелком, цим сонцем, цим перепочинком. Мені так бракуватиме цих вин і сигарет. Ах, який жаль! Що ж, через десять хвилин на площі. Ваша дружина буде у безпеці і може залишатися тут, скільки сама забажає. Попрощайтеся з нею.

Містер Сімс підвівся і вийшов.

— Он іде містер Торохтій, — крикнув йому вслід Мелтон, а тоді повернувся і глянув на Сьюзен. — Ей, а це хто у нас плаче? Сніданок — не час для плачу. Чи не так?

О дев’ять п’ятнадцять Сьюзен з балкона свого номера дивилася на площу. Містер Сімс сидів там, акуратно поклавши ногу на ногу, на вигадливо кованій бронзовій лаві. Відкусивши кінчик сигари, він трепетно її запалив.

Сьюзен почула гудіння мотора: з далекого гаража по крутому схилку брукованої вулиці повільно рухався Вільям у своїй машині.

Автівка набирала швидкість. Тридцять, сорок, п’ятдесят миль на годину. Перелякані кури розліталися з-під коліс.

Містер Сімс зняв білу панаму і витер розпашіле чоло, знову надів панаму, а тоді побачив автівку.

— Вільяме! — закричала Сьюзен.

Машина із гуркотом врізалася об край тротуару, підлетіла і понеслася по тротуарних плитах до зеленої лави, де містер Сімс аж тепер дав спокій сигарі, потім скрикнув, змахнув руками і… машина врізалася в нього. Його тіло злетіло у повітря… потім — униз, униз! — глухо гепнулося на плити.

Автівка із зламаним переднім колесом зупинилася на протилежному кінці площі. Почали збігатися роззяви.

Сьюзен повернулася у кімнату, закривши за собою балконні двері.

Опівдні, тримаючись за руки, поблідлі, вони спускалися сходами мерії.

— Adiόs, señor, — гукав мер їм услід. — Señora.[10]

Вони зупинилися на площі, де біля кривавих плям все ще товпилися люди.

— Чи допитуватимуть вони тебе ще раз? — запитала Сьюзен.

— Ні, ми все з’ясували. Це був нещасний випадок. Я втратив контроль над автівкою. Я плакав перед ними. Господь знає, як мені хотілося виплакатися. Дуже хотілося. Я ненавиджу себе за це вбивство. Я ніколи в житті не робив чогось подібного.

— Вони не передадуть справу у суд?

— Йшлося і про це, але, здається, не передадуть. Мої відповіді їх переконали. Вони дійшли висновку, що це був нещасний випадок. Справі кінець.

— Куди ми відправимося? У Мехіко? В Уруапан?[11]

— Автівка у майстерні, її обіцяли перемонтувати десь на четверту годину. Тоді ми відразу ж заберемося звідси.

— За нами не стежитимуть? Хіба Сімс працював сам-один?

— Не знаю. Але, гадаю, ми їх трохи випередили.

Коли вони підходили до готелю, звідси саме виходили фільмарі. Містер Мелтон, суплячись, відразу попрямував до них.

— Е-е-е, я чув, що трапилося. Кепська справа. З вами все гаразд? Чи не бажаєте трохи розважитися?

— Ми робимо деякі пробні зйомки там, на вулиці, варт лише трохи піднятися вгору. Якщо бажаєте глянути, то ласкаво просимо. Ходімо, вам буде корисно.

Вони пристали на це.

Поки налаштовували плівкову кінокамеру, Тревіси стояли на бруківці. Сьюзен дивилася на дорогу, що вела вниз — на шосе, вздовж якого — піраміди, руїни, містечка, де тиснява глиняних хатинок, і жовтих стін, і синіх стін, і пурпурових стін, і суцільне жаріння буґенвілій, а наприкінці шосе — Акапулько і море. Ми проїдемо цими дорогами, думала вона, ми постійно триматимемось людних місць — натовпів, базарів, вестибюлів, ми наймемо поліцейських охороняти наш сон, ми будемо замикатись на подвійні замки, і ніколи не залишимось на самоті, і завжди пам’ятатимемо, що перший-ліпший перехожий може виявитися Сімсом. Ми ніколи не дізнаємось, чи нам пощастило обдурити Шукачів, назавжди збивши їх зі сліду. І завжди там, у Майбутньому, тільки й чекатимуть тої миті, коли нас упіймають, коли нас повернуть, чекатимуть зі своїми бомбами, щоби нас спалити, згноїти своїми хворобами, чекатиме їхня поліція, щоби дати команду: «Служи! Перекид! Стрибай через обруч!» І тому нам доведеться блукати тим лісом до самої смерті, ніколи не зупиняючись на перепочинок, і спокій нам навіть приснитись не зможе.

Зібралися роззяви, щоби поглянути на зйомки. Сьюзен тим часом поглядала і на юрбу, і на вулицю.

— Помітила щось підозріле?

— Ні. Котра година?

— Третя. Автівка мала би бути вже майже готова.

Пробна зйомка закінчилася о третій сорок п’ять. Усі разом повертались у готель, розмовляли. Вільям затримався біля гаража. Вийшовши звідти, він схвильовано повідомив: «Ремонт закінчать біля шостої».

— Але це вже точно,