Іван Павлович Багряний - Сад Ґетсиманський

пропонував забрати брата літаком і замчати «чорт його зна й куди», туди, де вже його ніхто не турбуватиме… Були інші проекти… А головне, було щиро, сердешно, по – братськи. І так, ніби це вони в дитинстві гаряче обговорюють якусь чергову хлоп’ячу авантюру. І ніхто нікуди не квапився вже. Хотілось отак бути вкупі і вирішувати цю проблему в затишку, під батьковим добрим поглядом і при материній участі. Лиш Микола спитав Андрія, чи ніхто не бачив його, як він прибув, чи нічого такого підозрілого? Андрій, сміючись, запевнив, що ні. І бесіда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадів. Розпитували Андрія про його пригоди. Він розповідав братам і матері цікаві речі.

Тим часом Галя обіцяла Андрієві на вухо якусь цікаву несподіванку, метнулась десь і довго її не було. А коли повернулась —- сиділа коло брата, як на голках, з лукавою таємничою міною. В розпалі братньої розмови до хати увійшла Катря, Андрієва подруга з тих прекрасних років перед в’язницею й засланням. Вона увійшла… Постояла… І раптом, окрутнувшись, вийшла.

— Та це ж Катря! — сказав пілот.

— Катря… — захвилювавсь Андрій та й насварив сестру. А та зашепотіла на вухо:

— Вона тебе любить… Еге ж… Завжди, коли згадує, — плаче…

Андрій ще більше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можна забути. І він, власне, насварив сестру, щоб сховати своє хвилювання від всього, що бурею знялося в нім. Але Катря зникла, як тінь. — «Добре. Потім…» — заспокоював своє серце, вирішивши за всяку ціну побачитись.

Розмова пливла собі далі. Вони вже вирішили були, що власне Андрієву справу найліпше буде розв’язати уранці, на свіжу голову. Авжеж. Хоч Андрій і квапив братів наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгі роки та й опівночі роз’їхатись, а вже він якось сам дасть собі раду. Давав же досі. Бо ж за ним материна молитва й материне благословіння — а тим він ані в вогні не згорить, ані в воді не потоне. Аби лише брати були здорові та щасливі. Ніт, вирішили брати, тільки вранці. Їм взагалі пропала охота так просто роз’їздитись. Потім. А тепер от найкраще б заспівати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, і на світ народився:

«Ой у лісі, в лісі стоять два дубочки,

Там сиділи аж два голубочки…»

Та тут, власне, раптом усе й скінчилось. Зовсім несподівано.

Не встиг перший рядок журного і такого сердешного заспіву з уст пілота дійти до кінця, власне, не встиг він розгорнутися в чотири голоси, щоб доспівати першу строфу, як раптом відчинилися двері без стуку — і голуби, що вже так гарно вмостилися на гілочці, сполохані, щезли…

До кімнати ввійшло двоє гостей — один в елегантній уніформі сержанта НКВД, другий — міліціонер.

— Добрий день! — чемно привітався сержант.

Брати звелися назустріч, як мур.

— Сидіть, сидіть, — чемно попросив сержант і попрямував просто до Андрія. Брати сіли — військові з виразом незалежності й своєї професійної гідності, Андрій — зблідлий, але спокійний.

— Попрошу ваші документи, — звернувся сержант до Андрія так само чемно. Андрій завагався, тоді сержант узявся за кабур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йому планшетку.

— Гм, — гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. — Але ж це не ваше прізвище. Ваше прізвище Андрій Чумак. Так?

— Так.

— Добре. Ось ордер на ваш арешт, — сержант вийняв папірець і показав його чомусь Миколі, що сидів скраю. Поза тим він більше не поцікавився жодним із присутніх.

— Ви підете зараз з нами, — звернувся він до Андрія. — Де ваші речі?

Андрій кивнув на свою валізу, що лежала на лаві. Міліціонер узяв валізу, а Андрій виліз з – за столу і став посеред хати.

— Все? — спитав сержант.

— Все, — промовив Андрій спокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під стіну: — Це хай тут.

— Ні, ні! — заспішив сержант.

— Слухайте, сержанте! — промовив Андрій спокійно, але з ноткою глуму. — Навіщо вам ці два шматки шкіри? Вистачить з вас моєї. Це ось малій будуть підметки.

Сержант помацав краги і по тих словах поклав їх назад під стіну, насупився і став, даючи Андрієві дорогу.

Андрій постояв хвилину, стріпнув чубом і подивився довгим поглядом на матір, що сиділа, закам’янівши, як від наглого удару; на сестру, на братів… Підійшов і поцілував матір, що так і не поворухнулась.

— До побачення, мамо… (павза).

— До побачення, сестро… (павза).

— Прощавайте, браття… Не поминайте лихом…

Подивився на портрет батька. Повернувся й пішов. Зник. Так, наче й не було Андрія.

— Ну, от і все… — промовив Микола якось чудно в страшній тиші, зітхнув і подивився на братів — ті опустили очі. Глянув на матір — і опустив очі сам.

Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім тілом до дверей… та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом — повним здивування, жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?» Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така сполум’яніла. Дивилась мить — і, здається, дивилась цілу вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо:

— Ох… Сини ж мої!.. Сини мої…

А біля стіни, втискаючись в неї спиною, стояла мала сестра їхня і дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й сліз, що стікали великими краплями.

Так кінчилася зустріч чотирьох братів рідних — синів старого Чумака, добрих і вірних, що любили свій рід, нащадків славного роду ковальського.

ІІ

На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути… А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонату Бетховена. Місячну сонату. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає… Вічна легенда про двох братів, вирізьблена на далекому місяці, бентежить душу, як і завжди, як і давно – давно колись в дні золотого дитинства, своєю трагедією, своєю таємничістю нерозгаданою — таємничістю неоправданої, кричущої зради. «Навіщо?! Навіщо ж брат підняв брата на вила?!» — так завжди кричало серце дитяче, стискаючись в темряві нерухомої ночі, коли та емблема, розшифрована раз бабусею,