Олександр Дюма - Три мушкетери

Отож саме тоді, як Д'Артаньян зупинив погляд на незнайомцеві в бузковому камзолі, той висловлював про беарнську конячину такі хитромудрі й глибокодумні міркування, що його співрозмовники заходилися реготом, хоч сам він тільки ледь усміхався, та й то, певно, проти своєї звички.

Тепер уже сумнівів не було: з Д'Артаньяна глузували. Певний своєї правоти, він насунув берет на самісінькі очі й, намагаючись наслідувати манери придворних, що їх підмітив ще в Гасконі у приїжджих вельмож, поклав одну руку на ефес шпаги, а другою взявся в бік. На лихо, що ближче підходив Д'Артаньян до зухвальця, то дужче поймав його гнів. І в нього з язика, замість гордого й гідного виклику, зірвалися лише брутальні натяки; крім того, розлючений юнак ще й несамовито замахав руками.

— Гей, добродію! — вигукнув Д'Артаньян. — Шановний, авжеж, ви, що ховаєтесь за цією віконницею! Скажіть лишень, з чого ви смієтесь, і ми посміємося разом.

Дворянин неквапом перевів погляд з коня на вершника, ніби йому й справді був потрібен час, аби переконатися, що ці дивні Докори стосуються саме його; впевнившись у цьому, він злегка насупив брови і, помовчавши, відповів Д'Артаньянові тоном, сповненим невимовної іронії та зухвалості: — Я не з вами розмовляю, добродію.

— Але я розмовляю з вами, я! — вигукнув юнак, доведений до нестями цим поєднанням нахабства й вишуканості, пристойності й зневаги.

Незнайомець ще раз глянув на Д'Артаньяна й ледь помітно всміхнувся. Він відступив од вікна, неквапно вийшов з дверей заїзду й зупинився за два кроки від Д'Артаньяна, саме проти його коня. Спокійна манера та глузливий вираз обличчя дворянина ще дужче розвеселили його співрозмовників, що залишилися стояти біля вікна.

Побачивши незнайомця перед собою, Д'Артаньян на цілий вершок витяг шпагу з піхов.

— Цей кінь і справді жовтецевої масті, або, точніше, був таким замолоду, — знову зауважив незнайомець, звертаючись до своїх слухачів і мовби не помічаючи нестями Д'Артаньяна, хоч той і стояв між ним та його співрозмовниками. — Цей колір добре відомий у ботаніці, але до останнього часу дуже рідко зустрічався серед коней.

— Лише той може кепкувати з коня, хто не зважується кепкувати з його хазяїна! — вигукнув розгніваний наслідувач пана де Тревіля.

— Я не часто сміюся, добродію, — відповів незнайомець, — про що ви можете судити з виразу мого обличчя; проте я сподіваюсь зберегти за собою право сміятися тоді, коли мені заманеться.

— А я, — крикнув Д'Артаньян, — не бажаю, щоб сміялися тоді, коли мені це не до вподоби!

— Справді, добродію? — спитав незнайомець ще спокійніше. — Ну, що ж! Це вельми слушно. — І, повернувшись на підборах, він рушив до воріт заїзду, біля яких Д'Артаньян з самого початку помітив верхового коня.

Та не такий був Д'Артаньян, аби відпустити людину, що мала зухвалість насміятися з нього. Він вихопив шпагу з піхов і кинувся за незнайомцем, вигукуючи:

— Оберніться, та оберніться ж, пане жартівнику, щоб я, бува, не зачепив вас ззаду!

— Зачепити мене? — перепитав той і, рвучко повернувшись, глянув на юнака скоріше здивовано, ніж неприязно. — Та годі, годі ж бо, мій любий, ви з глузду з'їхали!

Потім тихо, наче звертаючись до самого себе, додав:

— От біда! А яка б це була знахідка для його величності, котрий скрізь шукає хоробрих людей, щоб поповнити лави своїх мушкетерів!

Та ледве він договорив ці слова, як Д'Артаньян зробив такий несамовитий випад шпагою, що, коли б незнайомець вмить не відскочив назад, це був би його останній жарт. Збагнувши, що жартом тут не відбутися, дворянин вихопив свою шпагу, вклонився супротивникові й почав захищатися. Але враз обидва його співрозмовники вкупі з корчмарем накинулись на Д'Артаньяна й заходилися безжально лупцювати його кийками, лопатами та камінними щипцями. Змушений змінити тактику, Д'Артаньян обернувся, щоб захиститись од цієї зливи ударів, а його супротивник уклав шпагу в піхви і з учасника бою, яким мало не став, знову перетворився на глядача, виконуючи цю роль зі своєю звичною байдужістю.

— Хай їм чорт, цим гасконцям! — пробурмотів він усе-таки. — Посадіть його знову на цього жовтогарячого мерина, і хай він забирається геть.

— Не раніше, ніж я вб'ю тебе, боягузе! — крикнув Д'Артаньян, відбиваючись од ударів трьох супротивників, але не відступаючи ні на крок.

— Гасконські хвастощі, — прошепотів дворянин. — Ці мені гасконці! Дайте йому добрячого прочухана, якщо це йому так до вподоби. Коли він утомиться, то сам скаже, що з нього досить.

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д'Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д'Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.

— Ну, що там з цим божевільним? — спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.

— Ваша світлість цілі й здорові? — й собі спитав хазяїн заїзду.

— Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

— Йому краще, — відповів корчмар. — Він таки справді знепритомнів.

— Справді? — перепитав дворянин.

— Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

— Це не хлопець, а диявол! — вигукнув незнайомець.

— Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, — заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. — Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці — всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

— Тоді, — холодно зауважив незнайомець, — це якийсь перевдягнений принц крові.

— Я вам сказав це, ваша світлосте, — відповів хазяїн, — щоб ви були насторожі.

— А він нікого не згадував у нестямі?

— Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».

— Пан де Тревіль? — мовив незнайомець, стаючи уважнішим. — Він