Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

з них були братові книжки з красивими обкладинками, на яких видніли люті обличчя, мелькали кинджали, револьвери, тигри і текла червона хромолітографська кров.

Гришко, виявилося, був здібний. Те, що його товариші засвоювали за два-три уроки, він схоплював на льоту, і вчителька не могла нахвалитися ним за його ретельність.

Проте Гришкові успіхи на першому ж році скінчилися. Читати він навчився, писати теж. Він раптом вирішив, що цього цілком достатньо, і гаряче узявся до «Пінкертонів». Ніякі покарання і нотації не помагали.

Гришко в самозабутті, затамувавши подих, носився з прославленим американським сищиком по слідах невловних убивць, зломщиків і викрадачів дітей або з помічником геніального слідопита Бобом Руландом вирушав на пошуки самого Ната Пінкертона, який попав у лапи кровожерливих злочинців.

Так два роки мандрував він по американських штатах, а потім мати сумно сказала йому:

— Достукався, скотина. З школи вигнали дурня. Що мені з тобою робити?

Гришко був щиро засмучений, але матері нічого не радив і взагалі утримався від дальшого обговорення цього складного питання.

З гріхом пополам мати влаштувала хлопчака, який «відбився від рук», в іншу школу, але Гришко вже вважав, що навчання — річ зайва; вийшовши з дому, ховав сумку з книжками в підвалі, а сам ішов на вулицю, до улюбленого виступу коло ювелірного магазину, де стояла вулична капличка. Тут він сідав біля карпавки з пожертвуваннями і двома пальцями почипав обробляти все, що там було.

Допомагала цій операції паличка. Заробіток був надійний. За день виходило копійок по двадцять, а то й більше.

Потім прийшла війна, брата забрали на фронт. Гришка знову витурили з школи за невідвідування. Деякий час він сидів дома, але мати вперто наполягала на своєму, і ось класна дошка — вже третя — почала маячити у Гришка перед очима.

Коли вибухнула революція, Гришко й у себе зробив переворот. На очах у матері він твердо відмовився вчитись і поклав перед нею пошарпаний, бувалий у бувальцях ранець.

Даремно мати лаялася, даремно грозила побити — він стояв на своєму і вперто відмовлявся.

Тоді мати махнула на нього рукою, і Гришко знову став вільний.

Тинявся по вулицях, торгував цигарками, потім навіть придбав сапки й зробився «радянським коником». Годинами стояв він біля вокзалів, ждав, коли приїдуть спекулянти-мішечники, яким за хліб або за гроші відвозив багаж, куди йому казали. Але робота зірвалася: слабуватий був «коник».

Одного тьмяного зимового вечора, накинувши на плечі подерту братову шинель і спорядивши свої сапки, Гришко вирушив до Варшавського зустрічати дальній поїзд. Вулиці вже опустіли. Тихо посвистуючи, Гришко під'їхав до вокзалу і став на своє постійне місце, біля виходу. «Коників» уже зібралося чимало. Гришко поздоровкався зі своїми сусідами і, зручніше вмостившись на сапки, чекав.

З усіх боків безперервно прибували нові саночники, які ждали «хлібного» поїзда.

На розі біля сходів купка хлопців-«коників» люто нападала на новачків, які теж приїхали з саночками, шукаючи заробітку.

— Чого ви до чужого вокзалу приперли? Геть відси!

Новачки несміливо тупцювали на місці й скиглили:

— Не пхайся! Місця багато. Вокзал не куплений. Де хочемо, там і стоїмо!

Поїзд прийшов. Почалася тиснява. Саночники наперли, шалено виривали з рук приголомшених пасажирів мішки.

— Накажете відвезти, земляче?

— Закордонні санки, закордонні!

— За півтора фунта на Петроградську сторону!

Гришко, тягнучи за собою санки, теж учепився було за сундук якоїсь баби й несміливо запропонував:

— Куди накажете, громадянко?

Але громадянка, не зрозумівши Гришка, жалібно заголосила:

— Ах, паскуда! Караул! Сундук тягнуть!

Збентежений Гришко випустив сундук. За мить він побачив, як тим же сундуком заволодів якийсь здоровань, звичайно умовляючи перелякану стару:

— Ви не хвилюйтеся, громадяночко. Відвеземо в найкращому виді, прямо як на лихачах!

Стало тихше. «Коники» вже роз'їхалися в усіх напрямках, а Гришко все стояв і чекав. Лишилися тільки він та дві бабусі з дитячими саночками. На заробіток уже не було ніякої надії, але додому їхати з порожніми руками не хотілось.

Раптом з вокзалу вийшов дядько, глянув навколо і гаркнув:

— Гей, совецькі!

— Прошу вас, громадянине, — тихо мовив Гришко.

Дядько подивився на трьох саночників і з сумнівом пробурмотів:

— Та хіба ви довезете?

Потім вибрав Гришка й почав виносити мішки, набиті картоплею. Гришко злякався. Його сани аж покректували від ваги. Вже нікуди було класти, а дядько все носив. Гришко хотів було відмовитись, а тоді відчайдушно вирішив:

— Ех, чи пан, чи пропав, вивезу!

І повіз. Везти треба було далеко, за заставу. Гришко весь був мокрий від поту, руки його німіли, мотузка різала груди, а він усе віз. Увечері він, розбитий, прийшов додому і приніс із собою цілих три фунти чорного, підсмаженого, змішаного з вівсом хліба. Заробіток був великий як на ті часи, але зате й останній, Гришко підірвався.

Справа обернулася зовсім кепсько. Вдома не було навіть хліба, а Гришкові потрібні були гроші. Він курив і любив ласувати коржами з салом на товчку. Потихеньку почав красти з дому речі: то бабину золоту монету, то кофейник.

Потім якось одразу все відкрилося. Терпець увірвався, і мати, побігавши тиждень, відвезла Гришка за місто в дитячу трудову колонію.

Колонія містилася в монастирі. Тут же в монастирі було й кладовище.

Голодно було, але весело. Полюбив Гришко товаришів, полюбив могилки й зовсім було забув домівку, як раптом сталося нове лихо.

До міста підступили білі.

Йшли війська, тягнулися обози, артилерія. Колонія розсипалась по городах, вихованці, користуючись нагодою, запасалися картоплею, капустою, редькою та іншою зеленню.

Тут Гришко під напливом почуттів несподівано згадав рідних і заходився постачати їх краденим продовольством.

Тривожно було в місті. Гупали зовсім близько гармати, і шибки дзенькали у вікнах. Вулиці обкуталися дротом і мішками з піском.

Настрій в усіх піднесений. У Гришка теж. Він прийшов в улюблений монастир, востаннє подивився на різьблені вікна та білі хрести на могилках і, поцупивши дві пари валянок з комори, пішов, щоб більше не повертатися.

Потім ще приют, ще крадіжки.

Розподільчий пункт насилу позбувся хлопчака, перевівши його до Шкіди. Але взяли Гришка тільки тоді, коли разом з ним у придане послали дві пари штанів, постільну білизну, матрац і ліжко.

На той час у Гришка виробилися свої погляди на життя. Він став якийсь холодний до всього, ніщо не дивувало його, ніщо не бентежило. Міркував він, незважаючи на свої чотирнадцять років, як дорослий, а правилом собі поставив: «Живи так, щоб тобі було добре».

Таким прийшов Гришко до Шкіди[1].

Прийшов він уранці. Його провели до завідуючого в кабінет. Вигляд школи Гришкові сподобався, але при вході в кабінет зава