Юкіо Місіма - Сповідь маски

не рахувати служниць і доглядальниць, три обрані особисто бабусею з-поміж сусідських дівчинки. Оскільки найменший шум — грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук — віддавався невралгічним болем у бабусиному правому коліні, наші ігри були навіть тихішими, ніж звичайно у дівчаток. Мені куди більше подобалося на самоті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.

Коли народилися сестра та брат, батько подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не дуже-то й заздрив їхній свободі та вседозволеності.

А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як належить хлопцеві! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них — назвемо її, скажімо, Суґіко — сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовляння і дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоінтоксикації, про яку я вже згадував, вона досі забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав навіть смаку білого м’яса палтуса, камбали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситечко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів — лише дрібно посічені яблука і зрідка — дольку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» — жовтохвоста — я поглинав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене перше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався острах — «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.

Суґіко була квітуча, життєрадісна дитина. Коли мені випадало в них ночувати, і нас укладали спати поруч, я видивлявся на неї захоплено й заздрісно: я ж бо довго не міг заснути, а вона, щойно торкнеться подушки, відразу засинала, ніби вимикалася. В гостях у Суґіко я був куди вільніший, ніж у себе вдома. А що тут не було уявних ворогів, які зазіхали на мене, тобто батька й матері, бабуся заспокоювалася сама й давала спокій мені. Тут-бо не треба, як удома, весь час стерегти мене. От тільки не вмів я втішатися свободою. Наче хворий, що тільки-но підвівся після хвороби, я почувався скуто, ніби пригнічений невидимим обов’язком. Я б краще просто поніжився в ліжку. А тут від мене вимагали, хоч і не казали вголос, бути справжнім хлопцем. І починалася нещира гра. Бо я вже починав, щоправда не зовсім виразно, розуміти нескладний механізм: те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що комусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Оце нещире удавання змушувало мене, наприклад, пропонувати погратися в війну. Звісно, яка там війна проти двох дівчисьок — Суґіко та другої двоюрідної сестрички! Тим більше, що у вдачі вони не мали нічого від амазонок. Моя пропозиція погратися у війну випливала з хибного почуття обов’язку — не підлещуватися до дівчаток, завдати їм клопоту.

І от надвечір дім і двір перетворювалися на поле нашого нудного і невправного бою. «Тах-тах-тах» — наслідувала з-за кущів Суґіко туркіт кулемета. А що на це слід було якось реагувати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі воячки, хапався за груди й падав на підлогу посеред кімнати.

— Що з тобою, Ко-тяне? — занепокоєно підбігали до мене дівчатка.

І я відказував:

— Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було невимовно приємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був певен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля…

Дитинство…

Ось я і дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона — втілення мого дитинства. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло відчуття, що час, який досі містився в мені самому, спливає, зупиняється перед картиною і починає точно копіювати людей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає досконаліша, сама картина розтає без сліду в потоці часу, залишаючи мені лише відбиток — жалюгідне, хоч і схоже, опудало мого дитинства. Гадаю, для кожного дитинство наготувало таку подію. От тільки ці події видаються незначними, не вартими такої назви, тож часто-густо й минають непоміченими.

Ось як це було.

Літнього дня святковий хід лавиною ринув до нашої брами. Бабусю любив робочий люд, тож заради її немічних ніг та малого онука — мене — процесія проходила повз нашу браму. Взагалі-то маршрут був інший, але звичайно проводир завертав колону на трохи кружну дорогу повз наш дім.

Разом з домашніми я стояв перед ворітьми. Залізна брама з візерунками була розчахнута на обидва боки, бруківка перед нею чисто споліснута водою. Уривчастий гуркіт барабанів наближався.

Мало-помалу і сумна мелодія пісні пожежників стала пробиватися крізь галас свята, звістуючи справжню мету цієї начебто нісенітної метушні. Я відчув у ній гіркоту низькопробності єднання людини й вічності, єднання, можливого тільки через якесь благочестиве безпутство. Серед нерозбірливих звуків поступово вирізнилися металеве клацання проводиревої патериці, нерівний гуркіт барабана, вигуки носіїв святкового паланкіну-мікосі. Душа моя співала, аж подих перехоплювало і годі було встояти на місці (проте після цього великі сподівання завжди озивалися в мені не радощами, а болем). Настоятель сінтоїстського храму, що крокував з патерицею попереду, був у масці лисиці. Коли золотаві очі таємничого звіра, що минав мене, втупилися, мовби чаруючи, в мої, я вчепився в полу когось із домашніх, бо відчув непереборне бажання втекти світ за очі від насолоди, майже жахкої, якою виповнювала мене та процесія. Адже хіба що втечею можна зарадити тому, від чого забагато сподівався, що занадто вимальовував у власній уяві!

Ось пронесли на плечах повиту солом’яним перевеслом скриню для жертвоприношень, легковажно підстрибуючи, проплив малий паланкін-мікосі, і став наближатися величний чорно-золотий головний паланкін. Ще здалеку було видно, як, наче птах на хвилях, хилиться то в один, то в інший бік золотий фенікс на його верхівці, і гомін натовпу, сліпучий блиск і коливання викликали в нас якусь святкову тривогу. Навколо мікосі не продихнути від тисняви, наче в штиль в отруєному випарами тропічному повітрі. Ліниво й зловісно поколисуючись на оголених плечах юнаків, він, здавалося, палахкотів жаром. Червонобілі линви, чорно-золоте поруччя, і, поміж стулок дверей, — темний простір метр на метр, де, розхитуючись навсібіч і підстрибуючи, просто серед безхмарного літнього дня, не криючись, владарювала квадратна порожнеча ночі.

Мікосі вже