Джордж Мартін - Межовий лицар

Він відчув себе дурнем, стоячи з мечем в рукам перед восьмирічним сиротою. Данк повернув меч у піхви, вороже дивлячись на хлопця, ніби застерігаючи від подальших дурниць. Його б не завадило провчити, думав він, але дитина виглядала такою нещасною, що він не міг себе заставити її вдарити. Данк окинув оком табір. Вогонь весело тріщав всередині акуратного кільця з каменів. Коні були почищені, а одяг — розвішений на гілках в’язу, сохнучи над вогнем. «Чого це тут висить?»

«Я виправ його,» відповів хлопець. «І доглянув за конями, розпалив вогонь, зловив рибу. Я б розклав твоє шатро, але в тебе його немає.»

«Ось моє шатро.» Данк махнув рукою в напрямку гілок високого в’яза, що колихались над ними.

«Це дерево,» скептично протягнув хлопець.

«Це шатро, яке влаштує будь-якого справжнього лицаря. Я з більшим задоволенням спатиму під зорями, аніж в якомусь задимленому наметі.

«А якщо дощ?»

«Дерево захистить від дощу.»

«Дерева протікають.»

Данк розсміявся. «Твоя правда. Чесно кажучи, в мене просто немає грошей на шатро. А ти краще проверни ту рибу, якщо не хочеш їсти її пережареною з одної сторони і сирою з іншої. Тобі ніколи не стати кухарем.»

«Стану, якщо захочу «огризнувся хлопець, але рибу провернув.

«То що трапилось з твоїм волоссям?» запитав Данк.

«Мейстер збрив його.» Чомусь засоромившись хлопець натягнув капюшон свого темно-бурого плаща собі на голову.

Данк знав, що так інколи роблять щоб позбутись вошів або певних хвороб. «Ти хворий?»

«Ні. А як тебе звати?»

«Данк,» відповів він.

Нестерпне хлопча розсміялось так голосно, ніби це була найкумедніша річ, яку він коли-небудь чув. «Данк?» перепитав він. «Сір Данк? Що це за ім’я для лицаря? Це скорочення від Данкена?»

Скорочення? Старий називав його Данком стільки, скільки він міг згадати, а з того життя, що було до їхньої зустрічі, він майже нічого не пам’ятав. «Так, від Данкена,» нарешті відповів він. «Сір Данкен…» У Данка не було ні прізвища ні Дому, до якого б він належав. Сір Арлан знайшов його серед брудних вуличок Блошиного кварталу. Він ніколи не знав ні свого батька, ні свою матір. І як себе називати? «Сір Данкен з Блошиного кварталу» звучатиме не надто по-лицарськи. Він міг би сказати, що він з Пеннітрі, але що якщо його спитають де це? Данк ніколи не був в Пеннітрі, та й старий ніколи особливо про це місце не розповідав. Він нахмурився на хвильку, а потім випалив «Сір Данкен Високий.» Він і справді був високий, і це звучало солідно.

Ось лише маленький паскудник так не думав. «Ніколи не чув ні про якого Сіра Данкена Високого.»

«Ти знаєш кожного лицаря в Семи Королівствах?»

Хлопчина сміливо поглянув на нього. «З справді достойних — так.»

«Я настільки ж достойний як і інші.» І після турніру всі це знатимуть. «Ну а яке твоє ім’я, злодюжка?»

Хлопець повагався трохи, «Егг,» нарешті відповів він.

Ім’я означало «яйце,» але Данк не став сміятись. Його голова і справді виглядала як яйце. Малі можуть бути досить жорстокі з прізвиськами, і дорослі теж. «Егг,» сказав він. «Мені б слід було добряче відшмагати тебе, але, по правді кажучи, у мене немає шатра і сквайра у мене теж немає. Поклянись робити так, як тобі кажуть, і я дозволю служити мені на час турніру. Після цього… після цього ми подивимось. Якщо я вирішу, що ти підходиш, я куплю тобі одяг і ти завжди будеш нагодований. Одежа буде проста, а їжа — всього лиш солена телятина, солена риба, і час від часу оленина, коли поруч не буде лісників, але ти не будеш голодним. І я обіцяю не бити тебе за виключенням випадків, коли ти це заслужиш.

Егг посміхнувся. «Так, мілорд.»

«Сір,» виправив Данк. «Я всього лише межовий лицар.» Він подумав, чи дивиться в цю мить старий на нього зверху. Я навчу його мистецтву бою, так само як ви навчили мене, сір. Він виглядає непоганим хлопцем, і можливо, одного дня з нього вийде лицар.

Риба була все ще трохи сирою всередині, і малий не витягнув з неї кісток, але вона все одно смакувала значно краще, ніж жорстка солена телятина.

Егг скоро заснув біля згасаючого вогнища. Данк приліг поруч, підставивши руки під голову, дивлячись в нічне небо. До нього доносилась віддалена музика з турнірного поля за півмилі звідси. Зорі були всюди, тисячі і тисячі їх. На його очах одна з них почала падати, велика зелена смуга прокреслила небо і зникла.

Падаюча зірка приносить удачу для тих, хто її побачить, подумав Данк. Але всі інші сплять в своїх шатрах, з шовком, а не небом над головою. Тому вся удача дістанеться мені одному.

Ранком його розбудило кукурікання півня. Егг все ще спав, скрутившись під плащем старого. Ну, принаймні малий не втік вночі і це вже хороший початок. Він розштовхав його своєю ногою. «Підйом. Є робота.» Хлопець прокинувся досить швидко, протираючи очі. «Допоможи мені осідлати Легконогу,» сказав йому Данк.

«А сніданок?»

«Солена телятина. Після того як справимось.

«Я б скоріше поїв би конини,» заявив Егг. «Сір.»

«Ти скоріше скуштуєш мого кулака, якщо не буде робити так, як тобі кажуть. Знайди щітки. Вони в сідловій сумці. Так ось цій.»

Разом вони розчесали гніду полфрі та міцно закріпили на її спині найкраще сідло сіра Арлана. Егг може добре працювати, коли має бажання, помітив Данк.

«Мене не буде майже цілий день,» сказав він хлопцю, сідаючи на коня. «Залишайся тут і приглядай за табором. І дивись, щоб ніякі злодії тут не шастали.»

«Можна мені меч, щоб їх відганяти?» поцікавився Егг. У нього були сині очі, побачив Данк, темні, майже пурпурові. Його лиса голова робила їх ще більшими на вигляд.

«Ні,» відрізав Данк. «Вистачить й ножа. І тобі краще бути на місці коли я повернусь. Чув? Якщо обкрадеш мене і втечеш, я тебе знайду. З собаками.»

«У тебе немає ніяких собак,» справедливо вказав Егг.

«Я знайду їх,» відповів Данк «Спеціально для тебе.» Він розвернув Легконогу в напрямку турнірного поля і пустив коня риссю, сподіваючись, що погтроянди вистачить для того, щоб хлопець залишився чесним. Окрім одягу на ньому, броні в мішку і коня під ним, все чим Данк володів в цьому житті залишилось в тому таборі. Я, звичайно, дурень так довіряти хлопцю, але старий теж довіряв мені. Сама Матір повинна була послати