Микола Гурійович Куліш - Патетична соната
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лука. Ні, ти вже краще так: «Вдома?» — «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!
2
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
3
Непочута розмова.
Марина (перегравши). Буде!
Андре. Маrіnon! Ще і ще!..
Марина. Невже і вам подобається?
Андре (ревниво). «Невже і вам»! А ще кому?
Марина. Угадайте.
Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!
Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У Андре очі рогом.
«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».
Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
Андре. Мені?… Угадайте!
Марина. Росія?
Андре. Честь оддаю, але ні.
Марина. Революція?
Андре. Вітаю, але ні.
Марина. Ну, не Україна ж?
Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…
Марина. Ви сказали — вітаєте революцію? За що?
Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?
Андре. Таток?
Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
Андре. Кого?
Марина. Лицаря, що любить українські зорі.
Андре. Так?
Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…
Андре. Дівчині?
Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). «Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:
— Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»
Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…
Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?
Андре. Хай дівчина жде лицаря!
Марина. Так?
Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.
4
Одчинивши тихо двері, я:
— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…
Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.
5
Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.
Шепочу:
— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).
III
1
Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:
В суботу і в неділеньку,
Сказать би раз у раз,
По вулиці гулялисі
В штиблетах господа-с.
А як прийшла свободонька,
Вже вулиця не та-с:
Нема, нема роботоньки
З суботи й до суботоньки,
да-да-с.
2
Підходить другий.
Сідає:
— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.
Перший. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!
Другий. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.
Перший. Це моє місце.
Другий. Тепер свобода слова, совісті і місця.
Перший. Пишуть: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь», — а ти що!..
Другий. Як прийшов єднатися, ну!
Перший (заспівав і затарабанив щітками).
Ой, чистю, чистю, чистю —
Штиблети, як сонце…
Другий (ще голосніше).
А я й сонце вам почистю,
Не то що штиблети…
Перший. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!
Другий. Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).
3
Лізе Оврам з ящиком і щітками.
Другий. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?
Оврам. Я вже після бою — от і лізу.
Другий. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.
Оврам. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..
4
Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патетична соната», після закриття браузера.