Юрій Павлович Винничук - Мальва Ланда

і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі.

— Файно, але де взяти тої куделі? — зажурилася мама.

— Знаю де, — відповіла сусідка. — Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в'язати пояс.

5

У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте вона не спала.

— Я вже скінчила в'язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?

— Ніби добре все…

— Ти її бачив?

— Після операції не бачив… Не дозволили.

— А батьків… батьків її бачив?

— Ні… — але враз виправився: — Тобто так… Але не признавався до них…

— Умгу… Чого ж ти так?

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

— Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…

— І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

— Чупринку. Празьке видання. І…

— І? — вирячив очі Магула.

— І двотомник Трохима Зіньківського.

— Ого! — Магула захлинувся повітрям і замахав руками. — Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

— І дали йому гроші? — спитала мама.

— Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…

— Боже… Боже… Боже… — шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?

6

Бумблякевич перегорнув сторінку…

В журбі живу, в журбі сконаю,

В опалім листі мій кінець,

Сльоза тече по небокраю

У чашу сплющених сердець.

Дзвенить в самотньому падінні

Сльоза опальна і гірка,

На перехресті жовтих ліній

Тремтить відкушена рука.

І очі котяться по колу,

Й ніхто спинити їх не міг…

Лиш серця зламана підкова

Сивіла в поросі доріг…

7

— Я мушу піти до неї на похорон, — вперлася мама. — Я мушу піти… Вона мені як рідна…

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

— Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?

— Та же ти не зовсім чужий, сину…

— Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.

— Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?

— Я піду… але… так само збоку…

— В котрій годині ховають?

— Я ще не знаю…

— А де? О, Господи! Де?

— На Личакові.

— Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.

— Що ви таке говорите?

— Ну-ну, я кажу як мама…

На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий — зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа — теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.

Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.

— Боже! — поблідла мама. — То вона комуністка?

Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» — най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:

— Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?

— Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.

— Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала — женись, женись…

Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:

— Правду кажучи, й вони люди… Земля їй пухом…

— Тато в неї великий начальник в КҐБ, — кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.

— Свят-свят-свят, — перехрестилася мама. — Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.

Мама померла за який місяць після того, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.

8

За труною йшло лише кілька сусідів та маминих знайомих. Усіх їх Бумблякевич запросив на поминки, хоч вони й віднікувалися, розуміючи, як то не просто старому парубкові приготувати вгощення. Але були мило здивовані, коли побачили цілком пристойно накритий стіл, за яким порядкувала Славця. Для господаря це теж була неабияка несподіванка, як можна було так швидко скомбінувати