Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

з кремінями, з синькою, дроб’ю та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями… Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почали потроху ворушиться: жидівка почала бряжчати пляшками, дим посунув подекуди кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, штани, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках, мов той вихор; торкне рукою по кобзі, по всіх струнах, та зараз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. — От, як зустрілись, слово по слову, — чи довго пізнатися? Почали балакати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Напійка почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало кишок не порвав од сміху. Тільки ж в полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!

«Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!»

— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!

«Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!»

— Гей, гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! — сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не поспіте однієї ночі! Не видайте! Вік не забуду вашої ласки!

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця з своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе сунувся назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. В ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покой — он — по?. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі — та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів всі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги… Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло… Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки стали, як цурупалки, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема… Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней — ні свого, ні запорожцевого! Що б то за знак був! Нехай запорожця взяла нечиста сила, але хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, — думає дід, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки— і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гостинець гетьманський! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхнулось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дід добирати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що