Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

сповнене тут погано прихованої упередженості (не кажучи вже про її найзагальніший, концептуальний вияв – сам факт обговорення певної, доволі складної історичної проблематики у цілком невідповідному й недоречному контексті). З об'єктивного погляду, кожна теза Дж. Метлока є вкрай вразливою. Наприклад: яким чином, за якою методологією він визначав «поширеність» антисемітських настроїв в Україні та інших країнах Європи і на підставі чого він вирішив, що «особливо поширені» вони серед українців, а не серед іспанців, французів чи американців? Яке, зрештою, вся ця історія має відношення до сьогоднішньої України та її справді серйозних проблем?

Чи пан Метлок усерйоз вважає, що то лише серед українців «меншість» населення намагалася порятувати своїх сусідів-євреїв, тимчасом як серед усіх інших окупованих гітлерівцями народів абсолютна більшість відважно ризикувала своїм життям і життям своїх рідних, рятуючи євреїв від голокосту? Чи, може, серед українців відсоток колаборантів був вищим, ніж серед французів або норвежців? Або, може, їх було значно менше в антифашистському Русі опору, ніж тих-таки євреїв чи представників інших народів? Чи, може, нацисти настільки фаворизували українців, що дозволили їм створити власну квазідержаву і, взагалі, не винищували їх тисячами, як і інші «неповноцінні» народи?

І вже зовсім ніяково читати великодушне визнання американського автора, що все ж не всі українці, мовляв, «патологічні антисеміти», бо, як-не-як, були серед них і відважні люди, котрі рятували євреїв. А коли б не було? Чи є не достатньою підставою для згаданих автором (і справді поширених у США) «етнічних (антиукраїнських) стереотипів»?

За всієї своєї поверховості й упередженості, стаття Метлока все ж відбиває не тільки типові стереотипи західної совєтології щодо України, а й ту дедалі скрутнішу ситуацію, в якій опиняється згадана квазінаука під натиском щораз більшої кількості справді фахових, компетентних публікацій про Україну, які з'являються поки що головним чином у наукових виданнях, проте рахуватися з якими доводиться й виданням масовим, у тому числі навіть найбільш українофобським і москвоцентричним.

Водночас задля справедливості слід визнати, що Україна великою мірою сама завинила в усіх тих безглуздях і недоречностях, які часто-густо висловлюються на її адресу у зарубіжних мас-медіях. Почасти це є наслідком слабкої української дипломатії, почасти – недолугої інформаційної політики, але найбільше, звісно, – результатом внутрішньої української амбівалентності й, відповідно, майже цілковитої нереформованості українського постсовєтського (чи, радше, криптосовєтського) суспільства.

А що згадана амбівалентність великою мірою зумовлена різноманітними патологіями формування новочасної української нації, то саме про них і, взагалі, про найголовніші аспекти цього досі незавершеного формування йтиме мова в подальших розділах цієї книги.

– УКРАЇНСЬКІ РЕТРОСПЕКТИВИ -

РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми «кресової» ксенофобії

Україна, як кожен може помітити, спілкуючись з іноземцями, переглядаючи чужоземні часописи й наукові та наукоподібні книжки, має стійку репутацію «колиски антисемітизму», країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів. У Польщі цей стереотип дещо модифікується: місце головних жертв українського націоналізму тут замість євреїв посідають поляки, проте образ дикого краю і сп'янілих від чужинецької крові зарізяк залишається практично незмінним. Образ цей, на перший погляд,цілком об'єктивно зумовлений подіями ближчої й віддаленішої історії – від Хмельниччини й коліївщини до, умовно кажучи, «петлюрівщини» й «бандерівщини». Водночас він доволі погано узгоджується з десятиліттями цілком мирного й толерантного співіснування українців з євреями та поляками на «східних кресах». Більше за те, він цілком не узгоджується з загальновизнаним нині в академічних колах поглядом на український націоналізм як ідеологію досить слабку і маловпливову,[14] та з цілком очевидним фактом загальної несформованості української нації навіть сьогодні, наприкінці XX століття.

Пропонований нарис, отже, є спробою відповісти на два питання. По-перше – якою мірою український націоналізм причетний до всіх тих міжетнічних ексцесів, які справді мали місце на території України; і, по-друге, – який вплив може мати ця історична спадщина на становлення новочасного українського націоналізму в незалежній державі та, відповідно, на взаємини титульної нації з іншими етнічними групами.

Початок польсько-українського протистояння саме як протистояння етнічного і, в ідеологічному плані, (прото)націоналістичного новочасні історики виводять з кінця XVI століття – від, умовно кажучи, Берестейської унії (1596) та вчиненої того самого року Станіславом Жулкевським надзвичайно жорстокої розправи над повстанцями Наливайка,[15] або навіть раніше – від сходження 1587 року на польський престол Сигізмунда III Вази, завзятого прихильника католицизму й провідника войовничої контрреформаційної політики. Два попередні століття польсько-українського співіснування змальовуються натомість у дещо ідеалізованих тонах. Один із найвизначніших російських славістів Ілья Ґолєніщев-Кутузов зокрема стверджував:

Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сигізмунда І та Сигізмунда-Августа, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе був "верховним оборонцем" православної церкви…[16]

Зрозуміло, що відносна толерантність у Речі Посполитій, як і в багатьох інших середньовічних суспільствах, ґрунтувалася аж ніяк не на їхній «відкритості» у сучасному значенні слова, а скоріш навпаки – на їхній закритості, ієрархічності, жорсткому поділу на сегменти за становими, фаховими, релігійними, кланово-родовими, етнокультурними та іншими ознаками. «Іншість» толерувалася тут лише тою мірою, якою вписувалася в «одвічний» і «довічний», установлений Богом і королем світоустрій; в ідеальному християнському світі не мусило б бути місця для іновірців; усіх їх належало або навернути у «правильну» віру, або знищити, або вигнати геть.

У реальному світі, однак, здійснити цю ідеальну програму було непросто: по-перше, тому що іновірці, як правило, противилися наверненню; по-друге – були надто численні й не піддавались фізичному винищенню (з суто технічних причин – за браком газових камер, кулеметів тощо); і по-третє – виконували певні суспільне корисні функції (торгові, лихварські, ремісничі, землеробські), отож і виганяти їх здебільшого теж ніхто не квапився.

З усіх цих причин «остаточне вирішення» проблеми чужинців (а ними в теоцентричних суспільствах є передусім іновірці) відкладалось у християнській Європі до сприятливіших часів; часами їх виганяли з окремих міст і країв, часами палили на вогнищах чи вирізували впень, проте найпоширенішою тактикою поведінки християнських суспільств щодо «іновірців» була їхня геттоїзація та марґіналізація. Ідеологічно, себто теологічно обґрунтувати потребу такого мирного співіснування з невірними та єретиками було досить важко, тому панівний у середньовічній Європі християнський фундаменталізм обрав іншу тактику – мовчазного вдавання, ніби проблеми взагалі не існує.

Блискучий аналіз такої компромісної «ідеології замовчування» в її крайній формі – на