Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

власників. Тож кожен з нас, вдягаючи ношену не знати ким річ, перебирає на себе рештки чогось доброго або злого, спокійного чи нервового, щасливого або трагічного. Вгадати неможливо ніколи, дізнатися неможливо ніяк. Велика циркуляція одягового духу починає нагадувати тотальний кругообіг якихось вірусів, які влазять у генетичні коди, вириваються з них, прихоплюючи із собою щось від попереднього господаря, і тоді з цим усім вселяються в когось іншого.

Це все прийшло мені до голови, коли я вдягався сьогодні рано - жодної речі, яку би я придбав. Усе подароване, все чуже, все зі слідами чийогось життя. Подарована куртка, куплена в празькій крамниці колоніальних товарів. Светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру. Сорочка, яку носив курдський борець за державність власного народу й одночасно студент Львівського університету. Абсурдні штани, заширокі в поясі і дурнуватого кольору, вручені мені на знак визнання членами Мальтійського ордену. Пояс, подарований дзядзем у день мого семи річчя, і на якому я занотовував кожне нове місце, де побував. Шкарпетки, отримані справжнім німецьким графом у додаток до квитка на літак Люфтганзи. Військові черевики, які брали участь у штурмі палацу президента Грузії Звіада Гамсахурдії. А ще - подарований кульчик, срібний перстень, годинник, ніж. І привезений з Асижу францисканський хрестик. Я не вибирав нічого з цих речей самостійно. Вони прийшли до мене самі з різних сторін і донесли частини чужих життів і доль. Але моя перевага над секонд-гендом у тому, що я знаю, чого можна сподіватися від кожної з цих речей.

06. 12 Мій прадід був дуже суворим до своїх дітей. Він їх не бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка - шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі бив дід. Але ті три биття були такими дивними, що запам’яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.

Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.

Перший раз він ударив мене кіссям - держаком коси так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під’їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.

Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, і коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати «так» або «ні», я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.

Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав - де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями в гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився в спеціальному вишкільному таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.

Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю.

07. 12 Сьогодні мені дорікнули: ти, мовляв, зробив так-то і так-то, як ніколи не зробив би такий то і такий з людей, які мене виховували. Отже, куди поділося це виховання, ці настанови? Я був спочатку шокований - я справді не хотів, щоб було так. Я хотів би бути таким, як мене вчили. Але через кілька годин отямився: «Боже!» - подумав я, - таж мене виховувало стільки різних надзвичайних людей. Я всіх їх любив, усіма захоплювався і від кожного щось переймав, щось запам’ятовував. Але самі ці люди були настільки різні, що часто не могли порозумітися один з одним. У дитинстві я цього не бачив, бо не розумів. А тепер усвідомлюю, що певні мої вихователі, від яких я взяв однаково багато, просто були обопільними винятками. Тому робити висновок за якимось одним, як кажуть криміналісти, епізодом не коректно, не логічно і неможливо.

До того ж треба враховувати, що, крім живих родичів, на мене безпосередньо впливали ще два незаперечні чинники - голос крові, дивовижні перекручення спадковості і, звичайно ж, міфи - історії про тих, кого я не застав у житті, але без кого не уявляю свого світобачення.

От хоч би така історія про прабабцю. Коли прадід, який тут, у Галичині, більше не міг залишатися через загрозу, то Шептицький зумів вивезти його до Америки. Через певний час туди приїхала прабабця. Вона зажила в маленькому містечку і як жінка священика мусила брати участь у товариському житті. Але прабабця мала одну важливу потребу - вона дуже багато курила. А в Америці тоді куріння жінки вважалося чимось жахливим. Курити в товаристві було просто заборонено. Прабабця ж не могла витримати і півгодини без сиґарети. Вона дуже любила свого чоловіка, але терпіти такого знущання не змогла. Побувши трохи в Америці, вона забрала народжену там дитину і вернулася на батьківщину. Назавжди. Вона далі курила, потім померла від раку легенів. Це було передбачуваним, але врешті не обов’язковим. Обов’язковим було не миритися з примусом і диктатом суспільних заборон. І що на це сказати? Як логічно оправдати її крок, як тим паче спроектувати це все на потрактування моїх вчинків? І на те, що в якомусь епізоді я не був подібний на такого-то і такого, хто мене виховував.

08. 12 У спортсменів є така дивна хвороба серця - воно починає боліти, коли зменшуються навантаження.

Це нагадує мені власне співжиття з багатьма чоловіками, яких я страшенно люблю. Переважно я бачуся з ними, ми разом тратимо час один одного - щось робимо, говоримо, блазнюємо, кудись їдемо, щось випиваємо. Життя триває, минає і тане. Це те,