Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

Куций за знаком хазяїна вчинив те, що до цього вдавалося хіба що Швайці й Барвінкові, його вірному вовку. Ох і ловко ж у них це виходило! Стоїть собі татарин, роззирається, як щойно бусол Грицько, — аж раптом бачить, ніби щось у траві прокрадається. А тоді — раз! — і начебто випадково йому на очі потрапляє сіра вовча спина. З’явилася — і одразу щезла. Татарин, звісно, всю увагу звертає у той бік — і не бачить, як з іншого боку привидом прокрадається Швайка… І вже чи не з сотню разів повторював Санько з вовком цей урок, доки врешті впевнився, що і в нього виходить щось путнє.

Власне, можна було б не мучити так бідну тварину, бо він, Санько, і без вовка може відвернути татарську увагу від себе. Він бо вважається серед козаків найсильнішим віщуном і ворожбитом. Проте — всяке в житті буває! А раптом той татарин, якого намагається обійти Санько, виявиться непіддатливим на чари, або їх буде кілька!

Чорногуз зробив два-три кроки і щось дзьобнув у траві. Потому приязно кивнув головою Куцому і поклав перед ним жабу, мовби теж дякуючи за гарний урок. Куций з презирством відвернув голову. Жаба жваво застрибала в очерети, а ображений чорногуз злетів у своє гніздо на вільсі і обурено заскрекотів.

Санько засміявся і перевів погляд на небо. Сонце показувало, що вже пора обідати. Санько подався до очеретів, де був захований його човен. Слідом за ним безшелесною тінню ковзнув Куций. Проте в човен забиратися він не захотів, а плив поруч із Саньком, час від часу поглядаючи на господаря, мовби чекав похвали ще й за те, що так гарно вміє плавати.

Острів, на якому поселився Санько, стояв дещо осторонь від інших. Він був зовсім невеличкий. Не острів, а такий собі клаптик землі, що опинився серед непрохідних очеретів. На ньому росло кілька верб, на одній з них влаштував собі гніздо Грицько. Як виявилося, Грицько — птаха не лише спостережлива, а й дуже товариська. В усякому разі Санько дуже легко його приручив. І тепер Грицько стояв у гнізді на одній нозі і лунким клекотом сповіщав свого нового приятеля про всілякі переміни в степу. Тож Санькові навіть не варто було роззиратися на всі боки — замість нього це робили Грицько з Куцим. А йому лишалося тільки всістися перед багаттям і вдалині від веселого гамірливого товариства робити те, чого від нього й чекали — мислити. Точніше, не стільки мислити, як прислухатися до того, що тебе оточує. Отак — заплющити очі і вдивлятися в темряву, що виникає перед очима. Найчастіше перед ними не з’являлося нічого особливого — хіба срібляста Дніпрова течія, чи острів, чи дід Кібчик або його онук Демко Манюня. Та що пильніше, що дужче напружуєш уяву, то більше відкривається такого, чого простій людині не побачити зроду.

Дід Кудьма казав, що це — видиво з майбутнього. Та Санько уже й сам не раз переконувався в цьому. Переконувався — і жалів тих, хто народиться на цей світ пізніше: чого тільки їм не доведеться зазнати!

Саме за ці видива Санька й називають характерником. Хоч який він там характерник! У нього, як каже його старший товариш Швайка, ще й молоко на губах не висохло. А ще треба вміти подумки розчинятися в просторі так, як ото ранковий туман під сонцем… А йому, Санькові, ця наука чомусь не дуже охоче приходить у голову. Чи не тому, що понад усе хочеться стрибнути на гарячого коня, вихопити шаблю — і кинутися на ворога. Так, як це робить його друг Грицик. І тут, хоч як змушуй себе стати мудрим, обачливим і розважливим — все одно так хочеться іноді кинути все і кудись помчати, борюкатися, реготати!… А оте видиво приходить лиш тоді, коли так уже потрібно бачити, що аж знесилюєшся від того бажання. Так, ніби кілька хвилин просидів під водою. Еге ж, мав рацію дід Кудьма, коли казав, що справжній характерник повинен мати довгу, як життя, бороду… Втім, дещо виходило ніби саме собою. Санько ще й досі згадує, як п’ять літ тому, йому, ще зовсім малому, вдалося вмовити дику рись не нападати на нього і його товариша Грицика. Або як він тоді ж перевів під час облави татарську увагу від їхнього схову на небесні хмарки.

А зовсім недавно, наприкінці лютого, Санько неаби як прислужився Вирвизубовим хлопцям. Хоча волхівством тут майже й не пахло. Тоді на Саньків острів прибилося трійко татарів. Коней вони залишили на березі, а самі по льоду перейшли протоку і почали винюшкувати, що тут робиться. Куций хотів накинутися на них із засідки, проте щось ніби підказувало Санькові не дозволяти йому цього. А сам він навіяв тим татарам думку, що тут нікого немає. А ще — що не завадило б їм розвести вогнище і біля нього обговорити останні новини у їхньому татарському житті. І Санько не помилився. Він довідався, що Саїд-мурза збирає людей, аби напасти на присульські села, і що спочатку нападники перейдуть на правий берег, тоді лісами й байраками прокрадуться аж під самі Черкаси, потім знову перейдуть на лівий берег — і зваляться на присульські села, мов сніг на голову. І ці татари прийшли сюди для того, щоб вивідати, чи безпечно тут переходити на правий берег.

Санько навіяв їм думку, що це саме те місце, яке вони шукають. А коли татари подалися назад, Куций поніс Вирвизубові звістку про майбутній напад, і Вирвизуб тоді влаштував нападникам таку зустріч, що вони, мабуть, ще й досі чухаються. Ба навіть більше — Вирвизуб відпустив двох полонених, щоб вони оголосили всім татарам, що так буде з кожним, кому закортить нападати на мирні присульські села…

Нараз Грицько підняв дзьоба догори і заходився клекотати.

— Ти чого? — запитав Санько. — Хтось наближається до острова, так?

Грицько кивнув дзьобом і заклекотав ще затятіше. Проте перевіряти, що схвилювало цю сторожку птаху, не хотілося. Та й не було потреби. Все одно великій ватазі на такому маленькому острові робити нічого. А коли й прокрадеться якийсь вивідник зі Степу, то видиво чорногуза, що клекоче на гнізді, його заспокоїть. Там, де клекоче чорногуз, навряд чи може бути людина… Саме на це й розраховував Санько, коли приручав птаха.

Розводити багаття не хотілося. Санько пожував кусень в’яленого осетра, поділився рештками з Куцим, а тоді влігся голічерева під сонцем і заклав за шию руки.