Дарунок Корній - Тому, що ти є
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так, їхні дороги йшли паралельно: вони вчилися в одній школі, ходили в один клас і навіть сиділи за сусідніми партами. Сашко вважався сірим тихеньким лемінгом, заучкою, очкариком, найменшим у класі, непримітним… Тінню. Сашко ріс без батьків. Коли мав п’ять років, татко потрапив в аварію. Всі знали, хто здійснив цей наїзд, були навіть свідки, хоча п’яний водій з місця злочину втік. Так, містечко у них маленьке, та, як і всюди, у ньому є свої небожителі, недоторканні. Не впійманий — не покараний. Коли Сашко пішов у третій клас, померла мама. Два дні в мами нестерпно болів живіт, піднялася температура. А лікарі не змогли поставити точний діагноз. Лікували то розлад шлунка, то гастрит, то виразку. Операцію зробили запізно. Банальний апендицит. Мама так і не прокинулась після наркозу. На могилі матусі Сашко поклявся їй і всім тим, хто через лікарську недбалість пішов з життя, що обов’язково стане лікарем, хорошим хірургом, вивчиться і повернеться додому, в цю лікарню, щоб так безглуздо не помирали люди.
Сашка виховувала й ставила на ноги бабуня, в минулому вчителька хімії, шанована жінка в крихітному містечку з двома середніми та однією восьмирічною школами. І досі, а бабусі вже вісімдесят три, всі знайомі кличуть її лише Василиною Степанівною. Колишні учні частенько телефонують, не лишень на свята, а просто так, щоб поспілкуватися чи порадитись. Вона замінила Сашкові і батька, і матір, як вміла і як могла.
Після успішного закінчення школи їхні з Оксаною дороги розійшлися. Вона подалася в столицю, де вступила до університету на філологію, як і мріяла. Сашко, дякуючи на диво глибинним зв’язкам бабуні («Кого я тільки не вчила», — любила повторювати вона), доволі легко вступив до Львівського медінституту. Провчився в інституті лишень один рік, потім пішов до війська: два роки тупої муштри.
Тоді йому випадково прийшла повістка. Так, випадково: безрідний сирота, стара пенсіонерка на його утриманні… Таких до війська не беруть. Бабуня хотіла бігти до військкомату й вимагати виправлення прикрої помилки. Але… Сашко не погодився і тоді показав свою рішучість і впертість, чим дуже збентежив бабусю. Побачивши таку наполегливість внука, бабуня замирилася.
Що б не гомоніли про значення військової служби, про її корисність чи навпаки, зараз Олександр впевнений — вона стала доброю школою для його тіла і гарту характеру. Так-так, згода. Звичайно, ліпше, коли будь-якою справою займаються професіонали: пекар пече, вчитель вчить, лікар лікує… Та військо дало Сашкові дуже багато. Там нарешті він зрозумів вагу слів, які так любив повторювати тато Оксани, — «добро має бути з кулаками». І Олександр навчився ті кулаки застосовувати.
— Олександре Петровичу, — перериває плин думок медсестричка Ліда. — Щойно привезли десятирічну дівчинку. Різкий біль внизу живота, підозра на апендикс. Будьте добрі, вас кличуть батьки пацієнтки…
3. Полюси
Оксана вступила в Київський університет, як і мріяла. Слід, правда, уточнити — ледве-ледве вступила. Пощастило, звісно, — конкурс в тому році був не вельми великий, навіть трієчників брали. Зараз вона вже третьокурсниця Тарасового університету, майбутній український філолог. Чи важкувато вчитися? По-всякому, як в студентській пісні: «Від сесії до сесії живуть студенти весело!», а сесія — двічі на рік.
Сьогодні вона зібрала одногрупників у їдальні університету не просто так. На жаль, залишатися після пари в аудиторії на декілька хвилин не всі погоджувалися. Мали обговорити проблему організації «екватору» — важливої події у житті справжнього студента. Спохопилися надто пізно, а все через старосту Ритку, не вельми діяльну особу, тому і актовий зал, і студентська їдальня, і навіть крихітне студентське кафе були зарезервовані мудрішими студентами заздалегідь. Наймати ж кафе у місті — надто дороге задоволення для студента. І коли дискусія на цю тему, здається, зайшла в глухий кут і більшість дівчат відверто сумували, до них підійшов юнак. Спочатку привітався зі старостою Риткою, назвавши її сусідкою. Дівчата за столом аж просіяли, де і сум щез. Високий, стрункий, чорнявий, швидкі сірі очі, свердлячий, трішки колючий погляд. На запитання Рити, що він, без п’яти хвилин випускник, робить в універі, трохи манірно та надто солодко посміхнувся. Оксані хлопець не сподобався, хоча кажуть, що доволі часто перше враження оманливе. Її товаришки так не вважали. Оксана схилилася над зошитом і щось креслила у ньому, щоб не натикатися зайвий раз на масні очі хлопця і не брати участі в розмові, яка йшла за столом і здавалася їй безглуздою. Не вічно ж він тут стовбичитиме. Дівчата надто награно хихотіли з його глупуватих жартів і активно пускали бісики в бік юнака. Очевидний брак чоловічої уваги на майже дівчачому факультеті.
— Агов, мала! Що там у зошиті загубила? Ти з нами?
Лише коли Ритка підштовхнула Оксану, та зрозуміла, що «агов» стосується її.
Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.
— Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. — Оксана суворо обвела поглядом свій гурт, дівчата здивовано перезирнулися. — Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.
Хлопець здивовано витріщився на дівчину. Його рідко коли так дошкульно відшивали, майже в лоба, без попереджень. Ще б сказала: «Та пішов ти». Та, судячи з бойового настрою дівчини, це не проблема.
Згодом з’ясується, що Влад, так звати юнака, не лише сусід Рити, а й син проректора університету. Схоже, цього не знала лише Оксана. О, звісно, розумний, вродливий, гарне виховання. Перспективи і теде. Для дівчат — ласий шмат, тобто завидний наречений. Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку. «Одне зле — надто він непостійний, часто розбиває дівочі серця. Та все ж, знаєш, я б ризикнула, комусь таки пощастить», — вже в гуртожитку розмірковувала вголос Орися, одногрупниця, з якою Оксана мешкала в одній кімнаті. Ориська багато чого знала про Влада і навіть не приховувала, що хотіла б стати саме тією однією, якій пощастить. Влад — п’ятикурсник. Випускний курс, диплом, отже, рідко буває в університеті, тому не дивно, що Оксана його не зустрічала. Він фізик, а дороги філологів та фізиків так рідко перетинаються.
Несподівано для всіх п’ятикурсник Владислав взявся добровільно допомагати старості Ритці організовувати свято Екватора, незважаючи на свою так звану
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тому, що ти є», після закриття браузера.