Дарунок Корній - Тому, що ти є

відчайдушні спроби одружити онука ще раз, на місцевій панянці, наречених вдосталь. Однак Сашко стояв мов мур. Досить експериментів! Для чого комусь безвинному ламати життя? Вдома все нагадувало Оксану. Сни, дерева в парку, річка. Примарність своєї фобії бачив на кожному кроці, бо залишався одержимим нею. От і сьогоднішній сон. Інколи думав: чи не втекти світ за очі від видива, того марення, що зветься Оксаною? Та буденність все ніяк не відпускала — робота, пацієнти, немічна бабуся, обов’язки. Знав, що то він спеціально вишукує причини, щоб залишитися. А коли хочеш їх відшукати, вони легко знаходяться.

Олександр Петрович дивиться на своє відображення у вікні. Скляне свічадо витворене лампою денного світла і ранковими сутінками за вікном. Початок зими, а по калюжах під ногами, голизні землі, сірості світу та тому печальному настрої, в якому перебуває всенький світ, і не скажеш. От і сни та спогади приходять такі щемливі з минулого, що й прокидатися не хочеться. Він пригадує сьогоднішній сон і посміхається.

— Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька…

Дитячий садочок… Маленька Оксанка з дівчатками грається в «Подоляночку». Раптом з-під старої груші долинає хлоп’ячий регіт і чиєсь гірке схлипування. Оксана, розірвавши коло, прямує до гурту галасливих хлопчаків.

— Оксанко, куди ж ти? — лунають вслід голоси приятельок.

Дівча у відповідь лише відмахується. Шестеро її однолітків взяли в кільце новенького в групі, білявого хлопчика. Скористалися відсутністю вихователя і причепилися до малого. Марина Семенівна повела в медпункт Ярчика, який, переслідуючи жовтогарячого метелика, розквасив собі носа. Вихователька залишила Оксану тимчасово «за старшу», тому вона просто змушена втрутитися в ситуацію.

Найвищий в компанії Лесик зухвало крутить у руках окуляри новенького. Шестеро на одного — хіба це справедливо? Оксана сміливо затуляє собою потерпілого, стаючи відважно на ґерць із Лесиковою компанією.

— Молодці! Герої! Шестеро на одного. І не соромно? Ану віддай окуляри, Олексію. Вже! — командирським тоном суворого говорить мала на правах тимчасово «старшої».

Оксана простягає руку.

Лесик зухвало, як індик бабусі Мар’яни, випинає груди:

— А якщо не дам, що ти нам зробиш? Що, побіжиш жалітися Мариночці Семенівні? Ой-ой-ой! Сюся-масюся! Ги-ги-ги!

Левко, той, що найближче справа, шепоче щось на вухо Лесикові, та Оксані все добре чути:

— Слухай, віддай їй окуляри. Вона ж трохи того, навіжена. Ти її ще не знаєш! Вона ж така, як її тато-мєнт, краще не зачіпатися. Я — пас!

— Що? Це я маю боятися якогось дівчиська? Бантики, скалпеточки, тьфу! Ти здурів?

— Як хочеш, але я в цьому участі не беру.

Левко і ще двоє відходять вбік. Лесик упевнено продовжує грати свою роль. Їх все одно більше! І вони — пацани!

— На, візьми, чотириокий! Візьми-візьми! Спробуй! Чи, може, ти йому допоможеш, сюсятко? Що настрашилися?

І тоді Оксана неждано, зі всієї сили лупить Лесика туди, куди, як показував і попереджав тато, хлопців бити не слід. Сама про це розказувала вранці дівчатам! Ох, ця прикра звичка робити все навпаки! Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри і шепоче йому на вухо, та вже надто голосно:

— Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо.

Тоді, ніби нічого не трапилося, віддає переляканому новенькому окуляри:

— Бери. Вони тебе більше не зачеплять. Обіцяю! Як тебе звати?

— Сашко!

— Я — Оксана.

Тоді дівчинка спокійно повертається до гурту дівчат, до гри.

— Десь тут була подоляночка… — ллється пісня.

Біля сітчастої загорожі, яка відділяє територію дитсадка від території міського парку, стоїть усміхнений сивочолий дідусь з розкішними довгими білими вусами та задоволено посміхається. Поруч до його ніг тулиться безпородний пес. Старий нахиляється, гладить собаку по голові:

— Бачиш, Семаргле, вони зустрілися. Поки що нам нічого тут робити.

Шестирічний Сашко поглядає розгублено то на свої окуляри, то на старого з собакою. Здивовано стенає плечима і йде дивитися, як дівчата граються в «Подоляночку».

Наступного дня Оксаниного тата покликали до завідуючої. Тато для годиться посварив свою улюбленицю, пошпетив, а мамі тихцем на вулиці, та Сашко підслухав, не без гордощів повідомив:

— У неї загострене відчуття справедливості, як і в мене… Нічого не вдієш.

Сашко знав — батько пишається донькою.

Оксана таки довела розмову з Лесиком до кінця, як і обіцяла. Вона ніколи не кидала слів на вітер. Змусила вибачитися перед Сашком всю компанію. Сашка в садку більше ніхто не кривдив.

А з Оксаною вони стали друзями.

Так, Оксана завжди була такою. Для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле.

— Вогонь дівка, — казала його бабуся.

«Ні, не вогонь, — думав Сашко. — Ватра. Така не тільки попекти може, така і спалить!»

Всі десять шкільних років він носив Оксанин портфель. Це найменше, що він міг для неї тоді зробити. Сашко чекав на неї вранці недалечко від будинку, спеціально робив гак для цього. Ховався за дубом, а коли Оксана проходила поруч, чекав ще кілька секунд, щоб вона відійшла на надцять метрів. І лише тоді радісно наздоганяв її: «Привіт, Оксано! Можна?» Оксана безжурно перекладала йому в руку свою сумку. Отак вони, безтурботно розмовляючи, йшли до школи. Найчастіше говорила Оксана, а Сашко, здається, був лише розуміючими вухами для неї. Обох це влаштовувало.

Одного разу, це було у сьомому класі, Вітько з паралельного класу випередив Сашка на якихось три метри:

— Привіт, Оксано! Допомогти портфель нести?

Вітько аж змарнів весь, вичавлюючи із себе по звуку слова. Було помітно, що важко дається хлопцеві сказане. Знаючи непередбачувану вдачу дівчини, розхвилювався не на жарт.

Оксана на мить завмерла. Здивовано зміряла Вітька з ніг до голови і випалила:

— Не варто! У мене вже є вірний Санчо Панса.

Вітька, звичайно, занепокоїли слова Оксани, та він не звик легко здаватися:

— Тоді випробуй нас. Хто сильніший — той і портфель носитиме.

Душа Сашка втекла в п’яти. Хто він такий проти Вітька? Мізерний миршавий білобрисий «очкарик» супроти капітана дитячої збірної міста з футболу. Вгадайте, хто переможе?

Оксана іронічно хмикнула:

— Овва, хлопче! Ти що, трактор чи нова модель «Запорожця», щоб тебе випробовувати? Я тобі українською кажу — у мене вже є кому портфель носити. І, будь ласка, не треба за мною бігати. Набрид! Май трохи гонору, чи що. У тебе, Вікторе, крім футболу, в голові ніц нема. Пустодзвін.

Потім вона спокійно підійшла до Сашка, переклала зі своєї руки в його портфель:

— Привіт, Сашо! Пішли, а то запізнимося.

Приголомшений та