Дмитро Білий - Заложна душа

недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:

— І що, сам бачив?

— І не тільки бачив — навіть чув! — спудей побожно перехрестився, — а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає... водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють... як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний... — спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково:

— У ній усе, та ще у кобзі... — більше витягнути з нього так нічого і не вдалося. Одначе горілка додала спудею хоробрості, і він, вже вирушаючи в дорогу, кинув:

— Гех! — або пан або пропав! — доберуся і я до цієї інкунабули!

Добрався він до неї чи не добрався — ніхто не знає, бо потім спудея ніхто не бачив, хіба дейкували, ніби схожий на нього чоловік у білій сорочці йшов із сопілочкою Ромоданівським шляхом, наспівуючи дивних пісень...

Після спудея довго ніхто не жив біля Чорноярового бурдюга, аж поки не осів там німий парубок і, може, завдяки ваді своїй, у діда і затримався.

Утім, хоча старого і боялися, але без нього не могли обійтися. Чумаки, ладнаючись у путь, завертали свої мажі до Сухої балки, і отаман, разом із старшими чумаками, поштиво знявши шапку і, витягнувши з рота довгу носогрійку, чемно грюкав у ворота, що криво висіли на рідкому тину, і довго чекали, поки з бурдюга вийде дід.

Тоді вони низько кланялися:

— Здоров будь діду, наші голови тобі!

Дід, одягнутий у просту темно-коричневу свитку і високу чорну шапку з довгим шликом, тримаючи у руках довгий старшинський посох, з обох кінців окутий сріблом, відповідав:

— Ваші голови, чумаки.

— Побажай щастя у дорозі, діду! — рік після вітання чумацький отаман. І старий дивився на них своїм нелюдським оком і махав рукою:

— Дай Боже, товариство!

Задоволені чумаки клали до його ніг торби з борошном, пшоном і сіллю, тютюн, чверть з горілкою, загорнуті у полотно шматки сала й в'язки сухої тарані, кланялися і швидко йшли до возів, біля яких напружено очікувала їх повернення решта громади.

І поки довга валка маж, риплячи повзла угору, дивився на них дід, спершись на свій посох.

А ще бувало: козацькі ватаги, збиваючись для гайдамацького набігу на Правобережжя або для збройної мандрівки у Крим, наїжджали до Сухої балки за порадою, і за велику честь і славу для козацького отамана було, якщо сам дід Чорнояр із ним міг перекинутися короткими словами. Сидячи у своєму бурдюгові, дід знав усе — де яка стоїть ляська залога, чи не чатують татари у засідці на Чорній переправі або чи не задумали новопоселенці-сербини разом із московськими драгунами перехопити ватагу після повернення...

І вертаючись, гречно дякували старому, дарували найкращу здобич, але дід від усього відмовлявся й просив тільки, аби якийсь із козаків заграв йому на бандурі. Та ще залишали козаки своїх поранених, і дуже рідко бувало, щоб не повернувся козак живий після дідового таємного лікування. А як забирали козаки свого померлого від діда, то казав він:

— Над цим, дітки, вже не Божа і не моя, а Чорна воля висить...

Тільки останні роки все рідше з'являлися козаки на подвір'ї у діда, все менше ходили у походи, бо все жорсткіше стягувався московський зашморг на горлі козацьких вільностей. Хіба навесні, як відправлялося Військо Низове разом із московською армією на турка, заїхав до старого сам кошовий отаман Калнишевський.

Зіскочив із коня і, брязкаючи московськими срібними медалями на жупані, до діда у бурдюг пройшов. Довго вони говорили, поки джури тримали баского отаманського коня у поводу. Потім почули джури гнівливий вигук кошового і схопилися за шаблі, але той сам вискочив. Обличчя його було бліде як у мерця, й рот під довгими вусами люто зчеплений. Довго плутав отаман вуздечку, заскочив у сідло, зірвав із пояса великий гаманець із золотом, кинув на дідове подвір'я і майнув у степ.

Коли курява за вершниками зникла, дід Чорнояр ткнув посохом у розшитий бісером гаманець і кивнув німому:

— Кинь у Дніпро...

Німий слухняно підібрав тяжкий мішечок, в якому золота вистачило б на п'ять добрих зимівників, пішов до Дніпра і жбурнув у воду. Там, де воно шубовснуло у темні хвилі, піднялася густа хмара пару і полетіла кудись, немов не золото це було, а розпечене вугілля...

Ось до кого повіз знайденого вершника чабан Трохим.

3. Сполохи у небі

Довгі тіні вже пролягли від дерев низьким схилом Сухої балки, коли Трохим привіз козака до воріт дідового бурдюга. Вже під'їжджаючи до стежки, що петлею спускалася в западину, він почув химерні звуки. За хвилину, притримуючи повіддя коней, чабан наблизився до бурдюга. Старий сидів на товстому стволі біля тину, склавши на колінах довгі кістляві руки і дивився напівзакритими очима на сонце. Тінь від розлогого віття вишні дивним малюнком креслила його обличчя. Німий парубок стояв біля діда і повільно водив смичком по скрипці. Тягуча мелодія наповнювала душу щемлячою тугою за чимось минулим і нездійсненним.

Дід навіть не повернув голову до Трохима, який несміливо заїздив на подвір'я, і тільки ледь помітно кивнув німому. Той, немов тільки й чекав на це, бережно відклав скрипку і заходився знімати козака з коня. Тут тільки Трохим побачив, що під деревом була послана широка ряднина. На неї вони і поклали вершника. Лише тоді дід піднявся і, шкутильгаючи підійшов до чабана.

— Чолом тобі, пане Чорнояре! — Трохим скинув шапку і статечно поклонився старому.

— Здоров бувай і ти, козаче! — неспішно мовив дід. — Бачу, що не один прибув.

Трохим почав розповідати про зустріч у степу, дід уважно слухав його, дивлячись прямо з-під кошлатих білих брів. І від цього погляду Трохим відчув, як морозом продрало його по спині. Чорнояр подивився на сонце, що вже низько зависало над обрієм і сказав:

— Їдь, синку, швидше до череди, а я тут про цього лицаря сам подбаю... Поспішати треба.

Чабан ще раз поклонився, вивів коня і поскакав пріч, не оглядаючись. Він проїхав повз стару могилу, що височила на виїзді з балки, і погнав коня у степ, поспішаючи до вигону.

Але не встиг