Дмитро Білий - Заложна душа

Дмитро Білий

Заложна душа

(українська ґотика з елементами непрочитаних лекцій)

«...серед малоросіян одним із найстрашніших заклять вважається закляття "заложної душі", коли людина, що не може виконати своєї присяги, стає приреченою на вічні муки небуття, якщо не передасть іншому тягаря свого потойбічного прокляття і, таким чином, не поновить навічно своє страшне приречення...»

П.Куліш. «Записки о Южной Руси» 3 частина.[1]

...Під ранок гучна асамблея у пишному намісницькому палаці міста, щойно упокоєного після мазепиної смути, дійшла свого апогею. Гості встигли добряче перепитися — офіцери міського гарнізону вже мало що тямили у безкінечних блюдах, що розносили моторні служниці, ледь встигаючи ковтати пахучі меди та горілку, та намагались тих служниць за пишні принади ухопити... Полковники новообраного гетьмана Скоропадського вихвалялися своєю вірністю Великому Самодержцю і вкотре доповідали про свої заслуги у викорененні нещодавньої зради.[2] Музики італійського квартету чесно відробляли золоті червінці з намісницької скарбниці, граючи солодкаві квартети. Волоські та семигородські вина, густі мальвазії, запіканки та наливки лилися рікою, у здоровенних барилах пінилося бурштинове пиво, жбани та коряки із хлібною горілкою здавалися невичерпними, і вже не один офіцер чи гетьманський старшина застигли біля них із велетенськими мідяними остзейськими кухлями у руках, повісивши хмільні голови. Велику кількість полеглих, немов від свейської картечі, під парами винними уносили спритні намісницькі гайдуки на двір, де полеглі блювали у зелені кущі. Обличчя маснилися від жирних страв, що громадилися на велетенських тарелях. Сотні свічок яскраво освічували простору залу, де все крутилося у п'яному безладі: деінде гойдалися розхристані мундири і літали оксамитові рукава жупанів; там сипали амстердамську пудру із суконь веселі дами паризького балету й пилом здіймалося миргородське борошно над довгими перуками; на одному кінці столу хапалися за рапіри, а в іншому пили здоров'я самодержця і за впокоєння Малоросії; там танцювали краков'як, а там менует, там верещали жінки, а там ревіли старих ландскнехтських пісень гессенські, саксонські, французькі, ґанноверські, швейцарські, англійські та ломбардські офіцери російської армії.

Вряди-годи всі погляди зверталися до почесного центру довгого каре дубових столів, де сиділи господарі нечуваного бенкету, світліший князь Ґаґін — один з найулюбленіших вельмож і радників Великого Государя та господар палацу і всього міста, жалуваного йому за щиру послугу у викорененні вогнем і залізом мазепинської смути — і намісник, жалуваний великими маєтками, почестями і дворянським титулом, сам пан Горлач. Худий Ґаґін давно вже був п'яний, але звичний до царських політесів у Монплезирі, добре тримався на коротких ногах у білих панчохах і голландських туфлях; що ж до пана Горлача, то був він із себе огрядний, в обов'язковому кармазиновому жупані із блакитним черезплічником Андрія Первозванного. Мав намісник набрякле червоне обличчя, довгі руді вуса, і чуприну, підстрижену під глек. Пив горілку — чару за чарою, на диво, не п'яніючи, тільки очі його все більше наливалися темною кров'ю.

Коли вже гості були без тями від п'янких веселощів, найвірніший гайдук намісників, волох Лупул, вловив непомітний рух Горлача, вийшов на середину зали, витріщив здоровенні чорні очі, зворушив вуса кольору воронового крила, поправив криву перську шаблю на шкіряному чересі і щосили грюкнув окутим кінцем держака алебарди по мармуровій підлозі. Гуркіт покотився залою, і дехто з гостей здивовано озирнувся на зарозумілого пахолка, але той прийняв із рук вартового ґвардійця тяжку старовинну фузею, преспокійно запалив ґніт, дочекався, коли полум'я із тріском сягне замка, і пальнув у стелю. Широкий ствол порхнув білим димом — із розцяцькованої вишуканим розписом та ліпниною стіни на голови гостей посипалась крейда та покришений гіпс. На таке неподобство десятки рук схопилися за шаблі та рапіри й десятки очей повернулися до господарів, немов питаючись — а чи не зарубати дурного холопа? Переляканий квартет збився й на останнє видав якийсь дивний зиґзаґуватий акорд... Втім, світліший князь поблажливо махнув на гостей рукою і хитаючись із золотою чарою підвівся. В той же час галас притих, і тільки забулькали хмільні струмки у чари, кухлі й коряки. Милостиво дочекався князь повної тиші, мацнув за старою звичкою голене підборіддя, але бороди боярської там не знайшов, головою у німецькій перуці покрутив і почав свою прощальну промову:

— Панове Гості, офіцери ґвардійські та армійські, старшина малоросійська та гетьманська, всією душею справі Государя віддана, а найперше ти, пане господарю славетний Горлач! Рік минув, як разом здолали ми із тяжкими трудами нашестя богомерзенних свеїв і зраду підлу анатемського Івашка Мазепи та клятих запорогів. Тяжко нам сталося, але з допомогою Божою та вірністю малоросійською, ворога ми побороли і в Малоросії лад та спокій навели, задля блага спільного. Всі ми пам'ятаємо, як пан Горлач вірним скіпетру залишився і ревно зраду з Вітчизни нашої викоренив. За те Всемилостивійший Государ наш, службу вашу не забув і обдарує вас ще більшими благами, а присутніх новими привілеями та жалуванням! Віват вам, пане Горлач, й віват вам, панове гості!

— Віват!!! — ревнули гості, немов схопилися в атаку — і бенкет закружляв із новим запалом. А за вікнами палацу затріскотів феєрверк, гучний і яскравий, і темне небо враз розцвітив фарбами...

— А і добре у тебе, Якове Опанасовичу, — милостиво спираючись на гостинну руку господаря, промовив князь Ґаґін, тяжко виходячи з-за столу, — хіба що не чув я у тебе співів малоросійських, які є вельми солодкозвучні для вуха нашого.

— Завтра до палацу нашого прибудуть найкращі співці полкові, до різних дотепних штук удатні, а ще і дівчата тут дуже гарячі, — із готовністю відповідав господар, бережно проводячи гостя до виходу, де вже чекали муштровані лакеї, аби відвести до найкращої опочивальні палацу.

— І за що люблю я тебе, любий Якове Опанасовичу, так це за вірність твою та передбачливість! — розчулено промовив Ґаґін і щиро, по-братерськи, розцілував намісника в обидві щоки, прямо у товсті червоні губи, захитався, але вже був підхоплений надійними руками льокаїв, що понесли його до покоїв.

Тим часом намісника обступили гості, тягнули до нього келихи і присягали у вічній відданості та вдячності.

— П'ю до вас, гості люб'язні, — гуляйте, бенкетуйте, музик слухайте собі на радість, а я вже старий, піду відпочину, — відповідав їм намісник і в супроводі гайдуків, вдячно киваючи до протягнутих келихів, під здравиці "Прост!" та "Віват!" покинув залу.

* * *

Палац будували італійські архітектори для Горлачевого попередника, полковника опального гетьмана. Палац був великий, двоповерховий, із розписами та барельєфами, немов чарівною силою